Iнтерлюдiя перша

У маленькій комірчині Великої Бібліотеки Ренталла горіло світло. Посеред кімнати лежала ціла гора дерев'яних колб, футлярів та скриньок зі стародавніми сувоями, під якою вовтузилися два гобліни, намагаючись вибратися з пастки знань.

— Телепень! Бовдур! Відрижка хворого віслюка! Хто тебе просив чіпати шафу?! — кипів старий гоблін із благородною сивиною на вухах. Темно-коричнева ряса, підперезана тугим канатом із десятка кольорових ниток, сповзла, відкривши тонкі, мов сірники, ноги, які смішно сіпалися в повітрі. — Та твій дід ще не народився, коли ця шафа вже була вщерть набита рукописами, вкрилася пилом і поринула в забуття!

— Я просто хотів трохи почитати, — пробурмотів молодий гоблін у простій сірій рясі послушника. Першим вставши на ноги, він допоміг своєму наставникові піднятися — і тут же отримав заслужену "подяку": прочуханку, приправлену буркотливими лайками, а вишенькою на торті став болючий копняк під зад.

— Почитати захотів?! Ох же ж ти моє покарання… Що я тобі сказав зробити?

— Подати ваше пенсне, настоятелю.

— А що ти зробив?

— Я не навмисне, чесно! — почав виправдовуватись маленький гоблін, червоніючи на очах. — Просто… там був сувій із печаткою героя Сульмендіра! І я потягнувся до нього, і… і…

— Не стримався, так? — по-батьківськи спитав старий гоблін, змінивши гнів на співчуття. — Я теж колись був таким, як ти, так. Молодим. Спраглим до знань. І теж чудив, ох… Не лише в гонитві за новими хроніками Сульмендіра, а й… Та годі вже… я тебе розумію!

— То ви мене прощаєте?! — зрадів юний послушник храму Знання.

— О! Та я й не збирався на тебе ображатись! Ні. Але це не означає, юначе, що ти не будеш покараний. Я зроблю те саме, що зробив мій наставник, а до нього — наставник мого наставника, коли той іще був простим послушником, — витримавши паузу й нагнітаючи напруження, старий мудрий гоблін заговорив у той самий момент, коли молодий послушник от-от мав вибухнути від переживань. — Ти каталогізуєш усі сувої про Героя Сульмендіра. Прочитаєш їх, внесеш у новий літопис і розставиш на свої місця. Зрозумів?! І навіть не заїкайся, що цих літописів у нас, як бродячих псів! Складиш. Запишеш. Розкладеш усе по поличках. Уловив? А потім здаси книгу до четвертого архіву.

Радісна усмішка від вуха до вуха ще довго не сходила з обличчя юного гобліна. Він ширяв у хмарах, не вірячи у своє щастя. Двері комірчини, що грюкнули, повернули послушника до тями. Настоятель пішов, не забувши прихопити своє пенсне.

Першим ділом гоблін поставив шафу на місце. Від остаточного падіння її рятував стіл, що стояв поруч і вдало підпирав кут дерев’яного побратима. Потім юнак взявся розбирати купу предметів, розкладаючи скриньки зі сувоями за роками — від найдавніших до написаних зовсім недавно. Передчуваючи довгі години занурення в історію свого кумира, юний послушник підняв із підлоги кілька скриньок з найдавнішими переказами.

Він обережно витяг пергаменти, списані дрібним почерком. Прочитав їх і дбайливо поклав на полицю. Потім незграбний любитель пригодницьких історій і легенд витяг із скрині поряд величезну книгу в товстій шкіряній палітурці, перо та чорнильницю зі швидковисихним чорнилом. Розкривши великий том, юний гоблін умочив перо, обережно зняв темну краплю краєм чорнильниці й, натхненний щойно прочитаною історією, почав виводити слова титульної сторінки:

«Хроніки ельфійського безумця»
«Сульмендір»

Закінчивши з титульною сторінкою, молодий гоблін ще раз потер забиту п’яту точку — нога в настоятеля була важка. Потім перегорнув сторінку, знову вмочив перо в чорнильницю й вивів перші слова майбутніх хронік: