Роздiл 5 Кор-Кор

— Я оберу тобі швидку смерть! — вже вкотре прошипіла Шатта, крадучись за мною в тіні міської стіни. Останні десять хвилин вона тільки й робила, що погрожувала мені всіма мислимими й немислимими карами за мій кепський характер, довгі вуха і бозна-що ще. От тільки як би вона не розпалювалася, чим би не лякала — вона нізащо в житті не кинула б мене самого в цьому дивному місті. Хоча б тому, що там я міг загинути, а таку дурницю вона мені дозволити не могла. — І цю смерть я сама тобі влаштую, якщо тобі не пощастить здохнути в цій глушині.

— Так, так, так, — мої пальці методично й швидко обмацували ділянку частоколу, до якої вела втоптана стежка. Десь тут мав бути прохід або приховані двері, які я й збирався знайти. Не через же частокіл стрибали ті, хто її протоптав? — Навіть не сумніваюся. Тільки обов’язково з менестрелями й напівголими танцівницями — люблю розмах. О, знайшов!

Пара колод піддалася натиску й плавно провалилася всередину, після чого їх легко вдалося зсунути вбік і відкрити досить широкий лаз.

Давши друзям знак мовчати, я ковзнув усередину й схвально хмикнув — хто б не зробив цей прохід, до справи він підійшов із розумом. Від сторонніх очей місце прикривала розбита підвода з наваленими на неї старими ящиками й глиняними черепками — сміття, до якого нема діла навіть жебракам. Картину доповнювали розкидані довкола недоїдки й очистки, що відбивали будь-яке бажання підходити ближче, а також доволі сильний неприємний сморід.

— Фу, Суль! — долинув до мене шепіт Шатти. — Це точно лаз у місто, а не в нужник?! Звідки такий сморід?!

— Тихіше! — шикнув я на неї, ковзаючи поглядом по дахах найближчих будинків і вузькій вуличці, що якраз упиралася в підводу. — Дихай ротом і не вередуй — не тобі говорити про неприємні запахи.

Я мимоволі скривився, згадавши, як пахли рештки горе-найманців, що стали матеріалом для Фелікса. Таку гаму ароматів не забудеш ніколи.

— А кому? — дівчина вирішила не чекати мого сигналу й самостійно пролізла в діру. За нею прошмигнув Вайрит, зачинив за собою прохід і став поруч із Шаттою, готовий у будь-яку мить прикрити її від небезпеки. — У нашій команді я відповідаю за голос розуму! Голос, до якого ніхто ніколи не дослухається!

Гострий кулачок боляче вдарив мене під лопатку. Я шикнув, але не обернувся, продовжуючи оглядати видимий шматок міста й дослухатися до рідкісних звуків. І мені зовсім не подобалося те, що я бачив і чув. А саме — нічого.

— Ей, ти куди?!

— Оглянутися. — Шум від подруги мене помітно дратував. Але ще більше дратувала тиша — гнітюча й липка.

Зробивши невеликий розгін, я відштовхнувся від стіни, підстрибнув і, вчепившись за край даху, виліз нагору. Будинок був далеко не найвищим у Кор-Корі, але навіть звідси я бачив, наскільки містечко було порожнім.

Під підошвами тихо поскрипувала черепиця. Повільно переставляючи ноги, я йшов уздовж краю й, намагаючись не звертати уваги на бурчання Шатти, оглядав місто. І тут було на що подивитися! Не щодня доводиться гуляти мертвими місцями. А в тому, що Кор-Кор був мертвий або майже мертвий, я не сумнівався — це висіло в повітрі.

Не рахуючи вогнів у сторожці біля головної брами, світло горіло лише в кількох будинках: одному біля порту й кількох ближче до центру, там, де зазвичай розташований квартал знаті, а також головні принади будь-якого торгового містечка — шинкарні й готелі. Усе інше являло собою суцільну сіру зону, вкриту густою моторошною тінню. Саме моторошною, бо з неї не долинало жодного звуку.

Я чув скрип пришвартованої до причалу баржі, легкий гам азарту зі сторожки вартових, які, судячи з усього, вирішили скоротати час грою в кості. Чув перестук і дзенькіт битого скла з високого будинку, вікна якого сяяли найяскравіше. Але абсолютно нічого не чув з інших місць — їх ніби не існувало.

І це дивно, бо безмовними залишалися саме житлові райони міста. Де гавкіт собак? Вечірня лайка подружжя? Стук молота майстра, що засидівся допізна? Де? Нічого цього не було, а отже — нікого й не було.

— Ну і що далі? — ледве чутно прошепотів я, подумки потягнувшись до печаті. Потрапити в місто було не складно. Значно складніше було зрозуміти, що я взагалі тут маю зробити.

— Ну що там? — спитав Вайрит, коли я зістрибнув із даху. — Куди далі?

— Назад у ліс!

— За пару кварталів звідси горить світло, — вказавши рукою напрямок, почав пояснювати я, проігнорувавши їдкий коментар подруги. — Там якась велика будівля — готель або заїжджий двір. Думаю, нам спершу варто піти туди.

— А може, все ж повернемося? — знову спитала Шатта. — Не думаю, що тут узагалі працюють готелі.

— А як же помститися нахабному вартовому, який посмів не пустити тебе до омріяних пиріжків і теплої постелі?

— Життя його покарає. — знизала плечима подруга й зморщила носик. Так… що-що, а тут справді смерділо. — Не буду ж я мститися кожному зустрічному через дурниці?

Почувши останню фразу, Вайрит хрюкнув, за що одразу ж отримав кулачком під ребра.

— Тим більше, що він нам підказав місце краще. Тож давай повернемося, поки не пізно. Прошу.

Очі Вайрита стали схожими на два блюдця. Я ж просто стримано кивнув, мимохідь глянув у незвично стримане й дуже щире обличчя Шатти, а потім різко розвернувся й рушив у бік вогнів.

Шатта щось знала. Вона знає або здогадується, що відбувається в Кор-Корі, і не хоче тут затримуватися. Причому це знання її особисте, яке вона отримала або під час розмови з вартовими, або незадовго після неї. Бо я добре пам’ятаю, як проходить її спілкування з «матір’ю» і чого їй це варте. І навіть пара слів від Богині навряд чи залишилася б для нас непоміченою. Усе ж напад або коротку втрату свідомості я б помітив. А якщо й ні, то цього точно не пропустив би Вайрит, який ні на крок не відходить від своєї подруги.

І вже тим більше вона не стала б нічого просити. Просити для Суор — це… навіть не знаю з чим порівняти — щось за межею фантастики. І тому мені ще більше хочеться зрозуміти, чому вона так зробила.