Розділ 4 Точний розмір

— Ліве!

— Ні, праве!

— Та кажу ж тобі — ліве! Хто з нас великий некромант і може із заплющеними очима розібрати й зібрати людину?! Чи ти сумніваєшся в моїх знаннях анатомії? — Я не бачу обличчя Шатти, але впевнений: зараз вона примружилася. — Я точно знаю, про що кажу! Тож даю тобі останній шанс зберегти свою вечерю — визнай свою неправоту, Ваю, і сьогодні ляжеш спати з набитим пузом.

— Та-ну, та-ну! — виставив перед собою руки рудий друг, ніби захищаючись від можливої атаки подруги. — У твоєму розумі й уміннях щодо мерців я не сумніваюся — тут ти будь-кому носа вітреш. Але визнати твою правоту не можу — вже вибач. Тож залишишся сьогодні без солодкого.

Шатта шумно видихнула, але промовчала. Вочевидь, вирішивши таки дослухати відповідь друга до кінця, а вже потім наставляти його на шлях істинний.

— Розібрати людину хто завгодно може. А може, навіть і зібрати — з невеликою допомогою та часткою везіння. — Почувши це, некромантка коротко хихикнула. Вайрит проігнорував і продовжив. — Але в цьому питанні важливі не знання анатомії, а добрий окомір. У мене він є. А от у тебе — навряд. Ти ж не стріляєш з лука, як наш вухатий, і не кидаєш ножі. Твоя справа — магія і скальпель, а в них розвинений окомір не так уже й потрібен. Тож — праве!

Я міг би посперечатися з твердженням Вайрита, але не хотів встрявати в суперечку. Як на мене, він помилявся. Причому дуже сильно. Якщо в магії я ще абияк тямлю і лише приблизно уявляю, як вона працює, то з ножами я на «ти» і можу з упевненістю сказати — окомір важливий. Без нього не зробиш ані доброго удару, ані надрізу. В бою промах на кілька міліметрів легко може стати критичним, коли замість життєво важливого вузла клинок увійде в звичайне м’ясо. А знята з дичини шкура засяє дірками й стане непридатною і від меншої помилки. Яка ж точність потрібна для «збирання» немертвих слуг Шатти, я й уявити не можу. Величезна. Дуже велика — особливо якщо згадати, наскільки ідеально прилягали м’язи до кісток у вже покійного Фелікса. Так, це можна було б списати на магію, якби не одне «але». Я добре пам’ятав, як Суор обробляла його рани і як миготів скальпель у її руках. З якою вражаючою чіткістю робилися надрізи — ідеально рівні, у потрібних місцях і потрібної глибини. Такий навик здобувається багатьма годинами практики, і, що важливо, він неможливий без розвиненого окоміру. Тож тут Вай помилявся. Або ж навмисно лукавив. У будь-якому разі виправляти його я не збирався. Принаймні не сьогодні.

— Я тобі покажу поганий окомір і як намагатися залишити мене без солодкого! — буквально прорычала Шатта й легенько штовхнула друга, від чого той ледь не злетів зі стежки, а тоді гукнула мене: — Суль!

— Котіться в безодню! — буркнув я і прискорив крок, чим викликав у друзів дружний регіт.

Останні кілька миль ці розумники розважалися суперечкою про те, яке вухо в мене довше, геть не зважаючи на моє невдоволення. Їх навіть тішило моє бурчання, тож з часом я перестав відповідати й слухати, однак пильності не втратив. Якщо сам спір мене не хвилював, то спроби друзів виміряти мої вуха — дуже навіть. І якщо раніше мене рятувала їхня захопленість перепалкою, то тепер аргументи й доводи вичерпувалися, і настав час ставити крапку. Що мене з певних причин не влаштовувало — не люблю, коли хтось торкається моїх вух.

— Сульмендирчику! — єлейно заспівала Шатта, підбираючись ближче. — Ну що тобі варто дати помацати свої вушка? Ми швидко!

— Ні!

— Чому?!

— Не люблю, коли їх хтось торкається. Особливо — без поваги.

— Пф-ф-ф! — фиркнула дівчина на слові «повага», але швидко взяла себе в руки й продовжила вмовляти. — Навіть я?

— Особливо ти!

— С-сулю! — зашипіла дівчина. — Не доводь до гріха! У нас із Вайритом важлива справа! На кону доля найсмачнішої вечері й цілого десертика. Десертика, Сулю! Ти хоч розумієш, що означає десертик для дівчини?!

— Багато! Дуже багато означає, вухатий! — гучним шепотом підказав мені друг і захрюкав від ледь стримуваного сміху. — Тож дай правильну відповідь і полегши собі життя!

Я подумки всміхнувся, почувши пораду друга. Ну так, правильна відповідь у спілкуванні з дівчатами… Хіба вона існує? Колись я в це вірив.

Спершу мені здавалося, що важлива правда. Правда про те, чи повнить дівчат сукня, або наскільки гарний у них голос у співі. Чи цікаво мені вшосте поспіль слухати трагічну історію кохання її подруги, пригоди дорогої собачки і все в такому дусі. І я відповідав. Чесно відповідав. Але за чесні відповіді на мене чомусь ображалися, а іноді навіть били. Тож я почав говорити приємні компліменти на їхні незручні запитання. Наприклад, вони мені: «Тобі справді подобаються мої млинці?», а я, ледь стримуючи сльози, ковтаю жахливо пересолене тісто й видаю: «Безумовно!». І на мене знову ображаються.

Навіщо? Чому?

Після цього я брехав і казав правду. Ухилявся, розсипався в компліментах або просто обіймав і переводив тему на щось інше. Іноді це працювало, іноді — ні. Тож єдине, що я зрозумів за цей час: правильної відповіді на такі запитання не існує. Є лише вдала. Це коли ти щось відповідаєш, і це «щось» збігається з думкою, що саме в цю мить крутиться в голові дівчини. Причому, якби ти сказав те саме не зараз, а за кілька хвилин чи навіть секунд, відповідь уже була б не такою вдалою. Бо в первісному хаосі, що живе в їхніх головах, навряд чи розберуться навіть боги.

І така доля спіткає майже всіх дівчат. Так, розмовляючи з більш зрілими й усвідомленими, одразу відчуваєш легкість у спілкуванні та можливість без наслідків говорити правду. Бо здебільшого саме її вони й хочуть почути. Та все ж варто пам’ятати і про вдалу відповідь. Адже якщо вона не збіжиться з їхньою хаотичною думкою, вони, може, й не образяться. Зараз. Але обов’язково згадають про це згодом. Так уже влаштовані дівчата — найзагадковіші істоти цього світу. А може, й усіх світів.

А тому…

— Ну… особисто для тебе десертик означає пару-трійку зайвих сантиметрів на талії. Тож, може, відмовишся від спору? Поки не пізно.