Дурний вухатий

Дурний вухатий

— Дурнуватий у тебе план! — виплюнувши чергову травинку, гучним шепотом заявила Шатта й спробувала тикнути в мене кулачком. Не вийшло: я був готовий до чогось подібного і вчасно прибрав ногу від гострого кулачка подруги. — І сам ти дурнуватий! Лише в тебе вистачило мізків змусити нас повзти по багнюці в новенькому чистому одязі!

— Запропонувати, — відповів я, ледве стримуючи усмішку, і відвів убік кущ із колючками. — Лише запропонувати. А вам залишалося тільки не погодитися.

— Я не погоджувалася, — пробурмотіли ззаду.

— Зате твій друг погодився. Двоє проти однієї! Тож не бурчи, а швидше перебирай лапками — швидше обійдемо пагорб.

У відповідь мені прилетіло придушене шипіння і грудка землі, що влучила мені просто в тім’я. Що ж… це краще, ніж стилет або якесь закляття.

— Ти б не заговарювався з нею, вухатий, — порадив мені Вайрит. Наш рудий велетень повз збоку і, здавалося, взагалі не відчував жодних незручностей. Ну, подумаєш — трава й багнюка. І не в такому плавали. Це ж не розпечене каміння і не бите скло. А значить, можна трохи потерпіти. Тим паче, що це збереже наші шкури в відносній цілості й схоронності. — А то вона тобі зараз конячок згадає — і тоді тебе вже ніхто не врятує.

— Мене й так ніхто не врятує, — тихо вишкірився я й здригнувся від недавньої сцени, що промайнула перед очима.

Конячки — причина моєї швидкої смерті і невеликої затримки в гаю.

За моїм скромним планом, некро-коні мали відтягнути на себе увагу й тим самим забезпечити нам прикриття. Для цього я навіть зібрав у хлопців дорожні плащі, щоб набити їх травою й гілками та зробити з них подобу опудал, а потім посадити на наших скакунів і пустити дорогою до лісу.

Що я й зробив. Ну, майже.

Ледь я в поясненнях дійшов до місця, де відправляю коней подалі від нас, як Шатта одразу стала в стійку — їй не сподобався момент, у якому ми бачимо їх востаннє. А в те, що кістяні скакуни зможуть і відтягнути на себе увагу переслідувачів, і піти неушкодженими, я не вірив. Хоч і допускав — у порядку марення.

«Цього я тобі не пробачу!» — згадав я слова Шатти, підкріплені болючим тичком гострого кулачка. І щось мені підказує, що дуже скоро я пошкодую про своє рішення. Але не надто. Бо власне життя, як і життя друзів, я цінував значно вище за життя відроджених тварин.

— Хм… а вони ковтнули наживку, вухатий, — повідомив мені Вайрит, припіднявшись на лікті. — Місто щойно покинула група вершників, і вони мчать за нашими кісточками!

— От і добре, — буркнув я у відповідь, не сповільнюючи руху. — Не зупиняйтесь — у нас не так багато часу.

На привал ми зупинилися за кілька годин, знайшовши більш-менш закриту галявину на березі річки, яка однаково погано проглядалася і з води, і з суші.

Так, спершу я хотів рушити лісом у бік Лідаю, тримаючись ближче до основного торгового тракту, адже саме в цьому місті містився найближчий відомий мені портал. Але швидко передумав. Нас там чекатимуть. Як і в будь-якому іншому місті з порталом. Наші переслідувачі знають, що він нам потрібен, і візьмуть під нагляд кожну портальну арку в усіх навколишніх містах.

Тож іти нам до потрібного місця — ніжками. Або ж прориватися з боєм крізь ряди найманців, які напевно захочуть завадити нам скористатися порталом.

До речі, Шатта так і не сказала, куди саме ми прямуємо. Усе її скупе пояснення вмістилося в одну фразу: «Ідемо до гори Као» — без жодних уточнень, на кшталт населеного пункту чи інших подробиць.

— Я розводжу багаття, ти — готуєш, вухатий? — спитав Вайрит, щойно ми визначилися з місцем привалу.

— Було б ще з чого готувати, — буркнув я собі під ніс, водночас кивнувши другові. Лізти в холодну воду за рибою не хотілося, як і блукати околицями в пошуках іншої їстівної живності, яку можна було б уполювати ножем — батьків лук залишився на одному з дахів Форвіна. Але вибору особливо не було: чесно вкрадені фрукти давно закінчилися, а вигляд голодної Шатти не віщував нічого доброго. Тож, обігнувши подругу, що лежала на траві, широкою дугою, я попрямував до річки. Отримати прискорювального копняка мені не хотілося.

Вечеря знайшлася досить швидко. Нею стала пара качок, які на своє лихо мирно пливли вздовж берега. Птахи й гадки не мали про свою смачну долю й явно здивувалися, коли два влучно кинуті кинджали обірвали їхні життя.

Залишалося лише витягти туші з води — і можна було братися до готування. Що я й зробив, попередньо знявши з себе весь одяг. Так, лізти в холод не хотілося, але здобич треба було якось дістати. До того ж, хотілося змити не лише налиплу багнюку, а й усі переживання цього дня.

А їх було чимало.

Взяти хоча б мій вибір. Звісно, я анітрохи не сумнівався у своїх вчинках і, повернися час назад, вчинив би так само. Але… свідомий відхід від академії й долі Шепочучого все ще тиснув на душу важким тягарем. Не так уже й просто разом відмовитися від мрії та кинутися рятувати друзів — а заодно й світ. Навіть якщо це правильно.

Повільно дрейфуючи біля берега, я дивився в небо й думав. Точніше, намагався. Бо думки текли в голові, мов густий кисіль — повільно й неквапно, не бажаючи йти потрібним руслом.

Так, звісно, зараз я діяв трохи егоїстично, змушуючи друзів чекати на вечерю, але мені це було необхідно. Якщо зараз не впорядкувати думки й не розібратися з емоціями та суперечностями, що кипіли в мені, згодом це може зіграти проти мене злий жарт. Стиснуті в тугий клубок емоції вибухнуть. А думки… думки заведуть до рефлексії та «провалювання в себе». І станеться це обов’язково в найнедоречніший момент. У бою чи розмові, в мандрівці чи під час нічної варти — не важливо. Важливо те, що за цим підуть не найкращі рішення й не найшвидші дії.

Поруч зашелестіла трава, заскрипів пісок. Я не зреагував — знав, що це Вайрит. Його хода надто специфічна, щоб сплутати з чимось іншим.

— Ага, ага… плаває він! А готувати, значить, я буду?! Ну хоч качок забив… Дурний ельф! — пробурмотів він собі під ніс і, забравши дичину, повернувся до табору.