Роздiл 2

— То що це означає?! — спитав я, здивований розгубленістю Шатти.

Я не надто добре тямив у всіх цих божественних клятвах, ритуалах і подібних речах. Усе це проходило повз мене. Мене не цікавили ні небожителі-зрадники, які кинули світ у мить, коли він найбільше їх потребував, ні все, що з ними було пов’язане. Біль, скорбота й надія на допомогу змінилися рішучістю та злістю. Ми самі відновили держави після розрухи. Вилікували поранених, нагодували голодних і дали притулок знекровленим. Ми, смертні Фліду, а не Боги.

У дитинстві мати Чада часто розповідала нам легенди й перекази про богів. У дощові вечори вона садовила нас біля каміна, брала пряжу і, накидаючи петлю за петлею, під шепіт падаючих крапель тихо й проникливо говорила про великі діяння небожителів.

Її історії завжди були захопливими й пізнавальними — і водночас щоразу викликали в мені образу й гнів. Я ніяк не міг зрозуміти, чому Німуе змінила русла Великих рік, щоб створити Долину Квітів — батьківщину Гілло, — але нічого не зробила з лісовими пожежами, залишеними демонічними лордами. Достатньо було б невеликої зливи, щоб угамувати полум’я й не дати йому розбурхатися. Але її не було.

Або чому Кхар-Лок — воїн, якому не було рівних, той, хто народився смертним і силою виборов собі місце серед Богів, хто судив великі битви й не раз рятував села та міста своїх послідовників від різноманітних тварюк, — покинув нас? Той самий Кхар-Лок, про могутність і честь якого ходять легенди навіть у сусідніх світах. Той, хто не став на шляху скажених плотяних големів, які після загибелі погоничів і зради некромантів змітали все на своєму шляху, без розбору трощачи міста й села. Той, хто зник разом з іншими, щойно відлунав перший передзвін перемоги.

Тож я сприймав ці історії не більше ніж красиві казки. Занурювався в сюжет, не замислюючись над героями. Не хотів думати про тих, хто нас покинув.

Щось подібне було й тоді, коли на мені знову з’явилася печать. Хоч тепер я й розумів, що боги зникли не просто так, усе ж не надав особливого значення її зміненому вигляду. Була половинка на передпліччі — став повний круг. Яка різниця, якщо все працює? Але, зважаючи на здивований і навіть трохи шокований вигляд Шатти, різниця таки була. І я сподівався — не на мою шкоду.

— Не маю жодного уявлення… — механічно пробурмотіла дівчина, розглядаючи рунічну в’язь візерунків кола. — Уперше таке бачу. Повна печать клятви… На одній людині…

— На ельфі! — буркнув я, поправляючи подругу.

— Не важливо! — огризнулася вона. — Раніше я вважала, що такого просто не може бути. Бо клятва завжди розділяється з кимось! Завжди є той, хто дає клятву, і той, хто її приймає! А тут складається враження, що ти присягнув сам собі. Але тоді на неї не відгукнулася б Муара… Боги не стежать за тим, що смертні обіцяють самі собі. Це вище за них! Але… але ти… так просто не може бути!

Раптом Шатта тихенько скрикнула і ще нижче схилилася над моєю рукою, буквально вткнувшись носом у печать.

— Вищі руни, вищі руни… вони тут… сегменти умов і зв’язку заповнені. Єднання теж… але де ж символ вищої сутності?!

Шатта судомно шепотіла собі під ніс, пробігаючи подушечками пальців по в’язі рун на моєму передпліччі.

— Немає символу Муари… Немає символу Німуе… Немає символу Великого Духа… Та на тобі взагалі немає жодного символу божества! Жодного! Це неможливо! Усе — будь-який прояв божественної волі, а тим більше печаті — несе в собі їхній відгомін, їхній слід. Дощ не може пройти, залишивши по собі суху землю… Так само й божественне діяння не може минути без сліду божества. Хтось же мав прийняти твою клятву!

Тонкі, ніжні й мертвецьки холодні пальчики міцно стиснули моє передпліччя й до хрускоту вивернули руку, повертаючи печать іншою стороною. Я хмикнув від несподіванки й легкого болю в суглобі, але нічого не сказав.

По-перше, не хотілося виводити дівчину зі стану глибокого занурення.

Зараз вона була цілковито поглинута таємницею печаті й намагалася її розгадати. Пояснити її собі — і водночас нам. Шатта міркувала вголос, висувала теорії, будувала здогадки й таким чином ділилася з нами справді цінною, а головне — чистою інформацією. І це було значно краще, ніж якби я запитав її напряму. У такому разі вона або з’їдливо пожартувала б, або взагалі не відповіла б, пославшись на мою недалекість у такій «складній» і «особливій» темі. Та ще й по моїй підвищеній вухатості пройшлася б — з неї станеться.

А по-друге — я просто розгубився від того, яка сила ховалася в цьому оманливо крихкому тільці. Те, з якою легкістю вона притягла мене до себе, а потім вивернула руку… вражало. Я ніколи не вважав себе сильним ельфом, здатним голими руками гнути підкови чи щось у цьому дусі. Але все ж був достатньо тренованим, щоб не почуватися ганчір’яною лялькою від ривків такої крихітки, як Шатта.

Надто багато таємниць приховує моя подруга. Можливо, колись я їх зрозумію. Якщо й не всі — то багато з них.

— Та-а-а-к… а може, вухатий просто дав не одну, а дві клятви? — бовкнув Вайрит, визираючи з-за плеча дівчини. — Ну, там… поклявся перед богами й перехожими, що нас знайде, чи ще щось таке? А боги не стали заморочуватися й ляпнули йому дві половинки печаті разом. А?

— Ти дурень?! — урвалася Шатта й перевела погляд на друга, водночас піднявши одну брову. Потім фиркнула й закотила очі, ніби щось згадавши.

Я вже був готовий прибити Вайрита за те, що він перервав рідкісні хвилини відвертості дівчини, але обійшлося. Повернувшись до дослідження мого передпліччя, Шатта продовжила міркувати вголос, не забувши при цьому відчитати друга за сказану дурницю.

— Боги тому й боги, що заморочуються. Завжди і в усьому. Вони не люди й не можуть дозволити собі робити щось абияк. Надто велика ціна помилки. От чим ризикує простий смертний? Максимум — життям. У рідкісних випадках — посмертям. Боги ж завжди ризикують своєю сутністю. Завжди. Саме тому вони й не допускають помилок.