Розділ 1

У кожного колись настає момент Вибору. Того самого Вибору, який визначає подальшу Долю і який можна зробити лише раз у житті. Його неможливо переграти чи змінити — лише прийняти. Певна точка зламу, що ділить життя на «до» і «після». У цю мить ти ніби стоїш на Роздоріжжі, вдивляєшся в туманну далечінь, намагаючись розгледіти в ній підказку, перш ніж зробити перший крок — і зрештою робиш його. Або не робиш. Адже бездіяльність — теж Вибір.

У кожного він настає по-різному.

Хтось підходить до роздоріжжя підготовленим і, не вагаючись, ступає на заздалегідь обраний шлях. Цей «хтось» витратив не одну годину, день чи тиждень на вибір «правильного» варіанту. Він перечитав усі доступні карти й ретельно проклав маршрут до наміченої мети. Він точно знає, чого хоче і як цього досягти.

А хтось зупиняється, розбиває намет, розпалює вогнище й довгий час неспішно обмірковує наступний крок. Він не квапиться з Вибором — для нього важливий сам процес.

Хтось із розгону влітає в один із поворотів, пробігає сотню кроків, гальмує й повертається назад, щоб знову повторити короткий забіг, але вже іншою стежкою. І так по колу — безкінечно шукаючи міфічний «найкращий шлях».

За одних вибір роблять інші. Третіх — силоміць тягнуть за собою їхні «половинки», запевняючи, що їхній особистий Шлях кращий за спільний. Четверті нікуди не йдуть. Вони будують дім і залишаються на роздоріжжі, бо не хочуть приймати рішень. П’яті розвертаються й, тихо бурмочучи собі під ніс: «Щось я не туди зайшов, але от зараз повернуся — і точно потраплю куди треба», — тупотять до Витоку, який веде їх лише до сірості.

Усіх їх об’єднує одне — час. Він у них є. У них є можливість зробити паузу — на кілька хвилин, днів чи тижнів — і вирішити, чого вони хочуть. Якою дорогою піти.

А є й інші. Ті, в кого цього часу немає. За частки секунди вони ухвалюють доленосні рішення і мчать далі, дедалі нарощуючи швидкість. Вогняним метеором проносяться шляхами Долі, залишаючи за собою палаючий слід. А іноді — прокладають нові стежки, ігноруючи проторені шляхи, щоб згодом ними могли пройти інші.

Саме таким виявився і мій шлях.

У мене не було часу зупинитися й подумати — лише обрати. Обрати й рухатися до мети.

Глиняна черепиця поскрипувала під ногами, намагаючись зісковзнути вниз і розбитися об бруківку на сотні дрібних уламків. Ніздрі вловлювали все розмаїття ароматів житлового кварталу, дахами будинків якого пролягав мій шлях: сире білизна, смажена риба, м’ясо, дим розтопленої печі або ж звичайний пил від вибитого килима — в хмарку якого я влетів, перестрибуючи вузький провулок.

Вуха чутливо дослухалися до навколишніх звуків. Відмічали важливе й відсікали зайве. Я чув балаканину двох молоденьких дівчат, які, стоячи на крихітному балкончику, перемивали кісточки якомусь Паркусу. Чув стукіт дерев’яного молоточка старого тесляра, що просто на вулиці майстрував складаний табурет, тихенько наспівуючи собі під ніс похідний марш. Чув розмірений скрип ліжка і приглушений подушками дерев’яний стукіт із вікон сусіднього дому, супроводжувані солодкими стогонами молодої пари. Чув — і миттєво забував, зосереджуючись на зовсім інших звуках. Звуках наближення погоні.

Я мчав стрімголов по дахах, перескакуючи вузькі вулиці й провулки, бажаючи лише одного: встигнути.

Десь далеко позаду бігли люди. Шестеро, здається. П’ятеро петляли внизу вулицями, а один упертий і надзвичайно спритний тип намагався наздогнати мене поверху. І виходило в нього краще, ніж у менш щасливих товаришів, які кілька хвилин тому з гуркотом полетіли вниз разом із дерев’яним балкончиком, вирішивши, що якщо він витримав мою вагу, то витримає і їхню. Наївні й дурні людці!

Перш ніж повторювати щось за ельфом, переконайтеся, що ви теж ельф. В іншому разі цього робити не варто. У нас вроджене відчуття балансу, а спритність значно вища, ніж у переважної більшості рас Фліду. Тож те, що без зусиль зробить пересічний ельф, не завжди під силу навіть тренованій людині.

Ось і ці бідолахи не врахували того, що під час приземлення я переніс центр ваги на єдине більш-менш живе кріплення, а не на всю конструкцію одразу. Та й приземлився я м’яко, без поштовху. Вони ж просто гепнулися на дерев’яний дах балкончика, прагнучи якнайшвидше мене наздогнати.

«Поспішай не поспішаючи», — любив повторювати мені Каннадаль. І тепер я розумію, скільки глибини в цих простих словах.

Руку легенько обпекло й потягнуло вправо. Я миттєво скоригував напрямок і, перемахнувши через димар, на мить затримав подих, щоб не наковтатися чорного смолистого диму, а потім, перестрибнувши вузький провулок, побіг похилим дахом до невеликої площі, що виднілася попереду, з якої здіймався пил, але не долинало жодного звуку. І невдовзі я зрозумів, чому.

Магія.

На невеликій мощеній площі, де ледве вмістилося б пів дюжини звичайних возів, розгорнулася неабияка битва. Четверо закутих у важку броню воїнів із ростовими щитами тіснили моїх друзів, заганяючи їх у глухий кут. Латники прикривали вбраних у шкіряні обладунки списоносців, які вправно завдавали ударів із-за спин товаришів.

У кутку, на невеликій відстані від бою, застиг чоловік у темному балахоні. З його рук стікала сіра димка, стелилася землею й огортала площу, створюючи щось на кшталт димного купола, який, вочевидь, і не пропускав звуки. Поруч із ним лежало величезне обвуглене тіло до болю знайомого умертвія. Фелікса.

Вдих. Видих.

Лук зісковзнув зі спини в руку. Древко стріли лягло на ложе й пішло слідом за натягнутою тятивою. Постріл!

Стріла м’яко увійшла магу в шию, а потім разом із ним упала на холодне каміння бруківки. Здивований погляд старого мага спрямовується в небо, ніби він не вірив, що його наздогнала оперена Смерть. Він помер раніше, ніж устиг це усвідомити. Так буває, коли захоплюєшся і не дивишся навколо.

Димчаста пелена лускається і випускає у світ звуки бою, а тим часом сагайдак худне ще на одну оперену смерть.