5

…На обумовлену, в вечірній кав’ярні, зустріч Гавриленко з донькою прийшли вчасно. Не знаю як довго вони пробиралися через міські корки та близько дев’ятої ранку обидві стояли біля входу в ательє. Вже перший погляд кинутий на майбутню наречену наочно продемонстрував як молода дівчина схожа на свою матір двадцятирічної давності. Ті самі риси обличчя, форма носика і іскрометний блиск очей. Навіть брови хмурила і посміхалася юнка так само як колись це робила Аліна. Хоча було ще щось таке в зовнішності гості, що підсвідомо неабияк збентежило мене. Щось до болю знайоме і водночас недосяжне для розуміння на цю мить.

Спантеличений такими думками я продемонстрував обом відвідувачкам все те чим я тільки міг похизуватися. Аліна з байдужим виглядом зиркала то на одне то на інше весільне плаття, а от її донька з особливою скрупульозністю переглянула кожну сукенку котра знайшла в моєму ательє. З виразу її обличчя я врешті-решт догадався, що вона не зовсім задоволена всім тим що побачила.

– І це все, що у вас є? – сумно зітхнувши запитала вона.

– Вероніко, не діймай пана Юрія своїми капризами, – подала голос Аліна. – Я ж тобі неодноразово говорила, що твої забаганки не здатен задовільнити навіть найкращий модельєр нашого міста.

Останні слова Гавриленко, зізнаюся зачепили мене за живе. За своє професійне життя я бачив чимало примхливих замовників і зазвичай їхні буйні фантазій мені вдавалося втілювати в життя. То невже не спроможуся задовільнити цю молоду вибагливу наречену?

– Почекайте, – кажу я раптом дещо пригадавши. – Ходімо в мій кабінет, покажу вам дещо особливе.

Ми проходимо в мій кабінет і я витягую папку з ескізами яких не торкався вже Бог знає стільки часу. Розклавши пожовклі аркуші паперу на столі запитую у відвідувачок:

– А як вам ось це?

Вероніка схиляється над ескізами навіть не здогадуючись що я робив їх для її матері. Обличчя дівчини набирає зосередженого вигляду. Здогадуюся що побачене припало їй до вподоби, однак майбутня наречена має певні зауваження та пропозиції. Ці мої припущення справджуються вже за декілька хвилин коли юна замовниця відірвавшись від малюнків промовляє:

– Загалом це те що мені підходить. Правда хотілось би внести деякі зміни. Це можливо?

– Звісно. А що б ви хотіли поміняти?

– Ну ось тут, тут і тут…

Пальчик дівчини ковзає по аркуші паперу, а з губ зриваються пропозиції того, як має виглядати її весільна сукня. Я старанно занотовую все почуте, подумки відзначаючи наскільки слушними є доповнення Вероніки. З її доповненнями і зауваженнями плаття насправді повинно було мати феєричний вигляд. Коли всі технічні питання вирішилися ми перейшли до справ фінансових. Я назвав суму котру хотів отримати за свою роботу. Почувши її Аліна зобразила на обличчі невдоволену гримасу. Мабуть сподівалася що зважаючи на наші минулі стосунки замовлення обійдеться їй безкоштовно.

– Ми згідні, – випередила заперечення матері донька і так гнівно зиркнула в сторону жінки, що та не наважилася сказати щось проти.

– От і чудово, – підсумував я розмову. – Сьогодні ж ательє займеться пошиттям плаття. До речі не хочете подивитися як працюють наші швачки. У нас все ручної роботи, так би мовити ексклюзив. Тому й остаточна ціна інколи така висока.

– Ні, мушу бігти, – рішуче відмовилася Аліна. – У мене обмаль часу і ще багато всіляких справ.

– А я маю вільну хвилинку і з цікавістю гляну де і хто буде виготовляти мою весільну сукню, – несподівано сказала Вероніка й лукаво підморгнула мені. Ручуся, що вона це зробила винятково для того щоб трохи подразнити свою неньку. Що значать родові гени.

Сердито хмикнувши Гавриленко поспішає до виходу, а я з дівчиною спускаємося в цех де працюють швачки мого ательє. В просторому яскраво-освітленому приміщенні панує приємна прохолода і лунає стрекотіння кількох швейних машинок. Зважаючи на непрості часи заможних клієнтів суттєво поменшало, та на відсутність замовлень не нарікаю. Є контакти з деякими волонтерськими організаціями тож роботи моїм співробітницям вистачає, навіть якщо їхня зарплатня й стала скромнішою.

За майже годину цієї своєрідної екскурсії ми навідалися у всі приміщення ательє. Найбільше часу звісно ж приділили швейному цеху де я детально пояснив своїй супутниці типи швейних машинок і принципи їхньої роботи. Потім пройшли в кімнату де працювали розкрійниці. Ну а на кінець не обминули склад де знаходилися сувої тканин, шпульки з нитками й всякий інший швецький реманент.

Врешті-решт, почуваючись трішки втомленим, я випровадив Вероніку з ательє і збирався повернутися до свого кабінету, як мене перестріла Наталя. Сестра тепер була моїм головним помічником і заступником в модельному бізнесі. Зловивши мене за руку жінка поцікавилася:

– А хто була ця молода дівчина яку ти щойно водив по всіх цехах?

– Наша нова клієнтка. Замовляла у нас весільну сукню. А чого ти про це запитуєш?

– Та вона видалася мені трохи дивною.

– Що тебе здивувало? – ніяк не міг зрозуміти сестру я.

– Ну як тобі сказати, – раптом зам’ялася Наталя і вже наступною фразою просто ошелешила мене. – Не знаю що це за мара така, але мені чомусь здається, що вона чимось нагадує нашу маму…