1

З Аліною Гавриленко я не зустрічався понад два десятиліття. Відтоді, як після нетривалого бурхливого роману, ми побили горщики в гучній сварці, і я зарікся ніколи більше не бачитися з цією неврівноваженою, ексцентричною особою. Яке ж було моє здивування коли кілька днів тому мені на мобільний подзвонив невідомий номер. Прийнявши виклик я почув жіночий голос в якому доволі легко впізнав свою колишню кохану. Незважаючи не те що промайнуло вже чималенько часу, як ми востаннє розмовляли, стиль її спілкування залишився незмінним.

– Юрчику, привіт! – хриплувате контральто з вплетеними нотками пихи і самовпевненості не залишали сумнівів в тому хто наважився мене потурбувати. – Здогадуєшся хто тобі зараз телефонує?

– Так, – коротко відповів я. – Здоровенька була, Алю!

– Молодець. Дякую що не забув за стільки років. Маєш можливість і бажання побачитися та трохи погомоніти?

Можливості я трохи мав, бажання не дуже, а от зацікавленості тим навіщо знадобився ось тепер Гавриленко виявилося більш чим достатньо. Саме заінтригованість взяла верх над всіма сумнівами та здоровим глуздом і змусила мене швидко погодитися на цю несподівану зустріч.

– От і чудово, – жінка не приховувала свого вдоволення. – Тоді давай сьогодні, о сьомій вечора, на нашому місці.

Ось тобі і маєш. Говорячи про «наше місце» Аліна мала на увазі кав’ярню, в якій ми колись познайомилися і куди потім частенько навідувалися разом, щоб насолодитися ароматною кавою та поласувати всілякими смаколиками. Проблема полягала в тому, що кав’ярня знаходилася на протилежній стороні міста і добиратися туди, через традиційні вечірні автомобільні корки, було справою довготривалою й малоприємною. Особливо, якщо врахувати й те, що комендантську годину у нас ніхто не відміняв.

Але щось змінити вже було запізно, адже після фрази «на нашому місці» Гавриленко, навіть не попрощавшись, швидко розірвала телефонний зв'язок. Спересердя куйовдячи свою чуприну я ніяк не міг втямити, як же цій особі знову вдалося підчепити мене на свій гачок. Ніби й життєвого досвіду назбиралося чимало, і обіцяв собі більше не піддаватися її магнетичному впливу, та варто було почути лишень кілька слів, як знову мимоволі почав перетворюватися на жіночого підкаблучника.

– Трясця, – подумки роздратовано говорив я сам до себе, пробираючись до обумовленого місця зустрічі. – Ще раз побачу її, виясню навіщо звала і потім назавше розійдемося, як ті кораблі в морі.

В тій частині передмістя де знаходилася кав’ярня я вже давненько не бував. Якось не виникало в цьому особливої потреби. Хоча можливо просто не хотів зустрічатися з тим, що могло нагадати мені далеку юність. Та як би там не було, а в пам’яті все ще зберігалися обриси вуличок і провулків де промайнули мої студентські роки. Звісно, за два десятиліття тут з’явилося багацько новобудов, але стара кам’яниця, де колись розташовувався університетський гуртожиток, стояла на своєму місці.

Пожалів час і кав’ярню, хоча й вніс свої корективи в її назву та екстер’єр фасаду. Останнє, як на мій погляд було явним несмаком, але хто я такий щоб осуджувати архітектурні уподобання її теперішніх власників. Головним же було те, що внутрішній інтер’єр приміщення як і колись навіював затишок та душевний спокій. Я всівся за вільний столик і замовив у баристи подвійне еспресо, а у офіціантки порцію сирно-горіхових пундиків. До сьомої вечора залишалося ще хвилин з десять, тож у мене було трішки часу щоб піддатися спогадам минулого…