***

Ніч, давним-давно вже перевалило за північ, а маленька стрілка годинника прагнула позначки «3». На диво, кінець серпня був занадто спекотним для нашого Дніпровського клімату, або ж я просто ніяк не можу адаптуватися до цієї обстановки, після мого поспішного ретирування з Київа. Власне, все закрутилося настільки спонтанно, що я навіть і не сподівалася, що могло бути якось по-іншому. Якраз і привід підвернувся не дурний — весілля подруги, на яке я була запрошена як свідок, приніс для мене, напевно, більше приводів для радості, ніж для подруги.

По-перше, це був відмінний спосіб втекти від проблем і негативу, що накопичився, тим самим розслабитися і просто відпочити.

По-друге, ніхто не скасовував зустріч зі своїми давніми товаришами, можливо навіть родичами та першим коханням, яке я бачу щоразу, коли повертаюся до рідного міста. Хоча тепер мені важко відповісти, чи залишився він, через стільки років таким самим рідним, як колись.

Ну і, власне, по-третє, самотність просто почала пожирати мене, що є прямою доріжкою до депресії.

І ось, недовго думаючи, я беру перший-ліпший квиток на поїзд до Дніпра, і ось, я вдома, у нашій давно забутій двушці, за якою час від часу доглядала бабуся. Та вже за п'ять років тут так нічого й не змінилося, хіба що пилу побільшало, а так порожньо й самотньо.

Але, знаєте, що мене найбільше обурювало і лякало на самоті? Це той факт, що я не можу купити собі сукню з блискавкою ззаду. Дурне, звичайно. Але не можу я сама собі застебнути цю кляту блискавку, а тим паче розстебнути. Ось, буває, звісно, ​​і таке.

Весілля подруги, Олеськи. Подружки нареченої та свідок мають бути у смарагдових сукнях. Звичайно, до такого я була трохи не готова, особливо коли дізналася про це після приїзду, за два дні до весілля. І ось, весь вільний час проводжу в пошуках, заради цієї довбаної сукні, а точніше заради подруї, адже це для неї так важливо. І ось воно! Ідеальне, елегантне, ніби під мене зшите, але. Є одне, маленьке, АЛЕ!

Думаю, здогадалися, про що мова? Загалом, я плюнула на це все. Все одно збори в будинку батьків нареченої. Прекрасне весілля, шикарне свято, красень свідок, незабутні враження і ось, прийшло зараз, те саме АЛЕ! Ніч, або для когось уже ранній ранок, я вдома. Хочу роздягнутися і тут розумію, що не можу. Ось, прямо ніяк! Рвати сукню на собі, це занадто, тим більше коли в мою п'яну голову приходить думка про те, скільки я за неї заплатила, машинально починаю тверезіти. Щоправда, надовго цього не вистачає.

Від надто стисненого і спертого повітря в квартирі мені стає погано. Відчинивши вікно навстіж, розумію, що так ще гірше, задуха. Але, найбільше мене мучить питання, що робити з сукнею?

Намотавши кілька кіл по кімнаті, я все ж таки зважилася дзвонити по сусідах. Звичайно, якби не мій п'яне стан і клаустрофобія, що стрімко розвивається, я б ніколи не зважилася будити людей о четвертій ранку заради того, щоб мене визволили з ненависної сукні з блискавкою.

Вийшовши на сходовий майданчик, я розумію, що на поверсі сусідів у мене всього двоє, а реальний шанс на порятунок лише один, бо баба Настя, яка жила ліворуч від мене, поїхала кілька днів тому в пансіонат на тиждень, тож, у її двері можна було навіть не дзвонити. Її кіт мені наврят чимось допоможе. Залишилися лише сусіди праворуч. Щоправда, я не знаю, хто там зараз живе, але якщо мені не зраджує пам'ять і нічого не змінилося, то мала жити дівчина на ім'я Аня. Видихнувши, я підхожу до дверей і дзвоню в дзвінок. Т

Тиша.

Ще раз телефоную і подумки уявляю, як мене вже ненавидять сусіди.

Почулося якесь ворушіння, удар, ляпас, тихий мат. Через хвилини півтори, двері все ж таки почали відчинятися. Коли вона відчинилася повністю, моїм поглядом з'явився високий, спортивний хлопець з голим торсом у шортах, напнуті на швидку руку. Мені стало страшенно соромно, я навіть хотіла сказати, що помилилася поверхом.

— Дівчино, Вам кого? — спитав сонно хлопець, потираючи обличчя.

— А, Аня вдома? — наважуюсь спробувати долю, питаю я.

— Аня зараз тут не живе, тільки Женя.

— А Ви не могли б тоді покликати Женю? — мнусь я, стискаючи в руках поділ сукні.

— Женя перед Вами. Дівчина, що Вам треба, початок п'ятого? Якщо Ви просто побалакати прийшли, то Ви обрали не вдалий час! — почав бурчати хлопець і вже хотів було зачинити двері.

— Стій, почекай, загалом, тут така справа, ти не міг би мені блискавку на сукні розстебнути? — Запитую я, машинально хапаючись за двері, щоб не впасти, тому що високі підбори та алкоголь не найкращі товариші.

— Що?

— Блискавку розстебни, будь ласка, бо я сама не можу!

Хлопець спочатку півхвилини постояв, а потім голосно розсміявся. Я хотіла вже піти, але він зупинив мене, підхопивши за лікоть, я повернулася до нього спиною і притиснула руками сукню на грудях, щоб не впала. Женя акуратно розстебнув сукню, так само продовжуючи сміятися. Я не втрималася і теж розсміялася, уявляючи, як ця ситуація виглядає збоку.

— Дякую, ви мені дуже допомогли. Мене, до речі, Ліна звуть, — сказала я і простягла руку, так само притримуючи сукню.

— Женя, — відповів він на рукостискання, — Зі мною ще ніхто так оригінально не знайомився.

— Ну, все буває вперше, дякую Вам ще раз, я піду, добраніч.

— На добраніч, — відповів він, посміюючись і зачинив двері. Я підійшла до своїх дверей і смикнула за ручку. Зачинено. Стоп! У сенсі закрито? Я смикнула ще раз, потім ще й ще, але двері так і не піддавалися. Вона просто зачинилася, а я просто не стала брати ключі, безтурботна, блін!

Ляснувши рукою по залізній поверхні, ніби від цього вона могла відкритися, я зморщилася від болю. Ось що в таких ситуаціях робити? Навіть телефону немає! Не довго думаючи, я знову подзвонила у дзвінок сусіду. На цей раз він відкрив набагато швидше.

— Ще щось треба розстебнути? — Запитав він, посміюючись.

— У мене двері зачинилися, а ключі залишилися всередині. Можна у Вас залишитись до ранку, а вранці я викличу слюсаря, і він відчинить мені двері, — він дивився на мене і думав, ніби зважував усі за і проти, — Ну, хочете, я Вам заплачу? Правда, завтра, але все ж таки. Будь ласка!