Ніла опритомніла в ліжку. Знадобилась неповна хвилина, аби збагнути, де вона є. Бабусина улюблена лляна скатертина, якою був застелений стіл коло вікна, і знайомий запах її оселі переконливо засвідчили: вона повернулась у реальність. Мандрівка добігла кінця…
Якийсь час роздивлялась вив’язані по краях скатертини соняшники, аж раптом схаменулась.
Що тепер за пора? Це ранок? Чи вечір? Кімнату оповивали легкі сутінки. Але… як вона опинилася в ліжку? Мала ж бути на узбережжі! Як вийшла з трансу? Питань у голові роїлось безліч, однак відповіді поки не віднаходила жодної. Знетямлено роззиралась і напружено копирсалась у пам’яті, але пригадати свій шлях від моря до цього ліжка так і не вдалось.
Хотіла підвестися, проте ледь змогла поворухнутись — тілом, здавалось, щойно проїхався важезний каток.
— Бабусю!
У коридорі почулись швидкі кроки, й за мить до кімнати ввійшла стривожена бабуся.
— Нілочко! Слава Богу, ти отямилась! — підбігла до ліжка й ухопила її в обійми. — Як же ти мене налякала, дитинко!
— Що трапилось?! Як я тут опинилась?!
— Хотіла би я знати, що трапилось! Ти що, нічого не пам’ятаєш?
Ніла заперечно хитнула головою і нетерпляче подивилась на стареньку.
— Ти ледь не втонула! Якийсь чоловік прогулювався на пляжі з собакою й випадково помітив тебе…
— Не може бути!
— …ти лежала на поверхні моря, наче нежива. Він витягнув тебе з води. Казав, ще трохи, і було би пізно… Бідна моя дівчинка… Як же так сталося?..
— Сама не знаю… — Ніла заплющила очі й намагалась пригадати своє «повернення», але пам’ять уперто не пускала її далі білого простору із темним колом круговерті. — Скільки я пролежала без свідомості?
— Два дні! Слава Богу, температура спала. Я вже схвилювалася, хоча лікар сказав, що ти в порядку, просто виснажена і маєш набратися сил.
— Скільки часу мене не було?
— Того вечора ти зникла з дому. Звісно, я здогадалась, що ти подалася до моря. Чекала тебе, чекала, а потім не витримала й теж пішла до узбережжя: моя душа чомусь була не на місці. Там і побачила спочатку того чоловіка, а потім і тебе… Ти лежала на піску, зомліла, така безпорадна… Саме під’їжджала швидка, яку він викликав. Нілочко, як же так сталось? Чому ти плавала в сукні? Той чоловік сказав, що через неї ти могла потонути. Хто ж плаває в одязі!
— Навряд у мене були плани плавати тоді… То мене знайшли того ж вечора?
— Так, Нілочко, слава Богу, того ж вечора. Тебе не було кілька годин.
— Це ж треба… Я думала, мене не було кілька днів…
— Що ти, дитино! Яких кілька днів, Боже борони!
— Де сукня? — схопилася раптом.
— Я попрала її, вона геть забруднилась. Зараз принесу бульйончику. Тобі треба підкріпитися.
Ніла полегшено зітхнула й провела поглядом бабусю, що метушливо причинила за собою двері. У голові витало безліч думок, впорядкувати які навряд чи вдасться найближчим часом.
Мусить про все розповісти бабусі. Досить таємниць у їхній родині! Відтепер «скелети у шафі» — не їхній «пунктик».
Ніла поверталася додому. Сиділа в потязі, дивилась у вікно й перебирала в думках пережите-побачене під час подорожі в часі. Все ще має розкластися на поличках свідомості, і на це потрібно купу часу…
Якби душа прабабусі, вирвавшись з міжчасся, не сконтактувала з нею, її життя було б інакшим. Так, усе перевернулося догори дриґом! Вона втратила спокій, зіпсувала купу нервів, але… Не знала б Сашка. Не було б написаного «Фатуму»; вона взагалі могла не відчути свого покликання. Не знала би про життя своїх рідних, зрештою, не поблукала би по власній підсвідомості. Пливла б за течією, але чи був у тому сенс? Його й не шукала: почувалася звично і комфортно в тій повсякденності. Добре, що виборсалася з неї…
«Без минулого немає майбутнього» — зринули з пам’яті почуті нещодавно слова. Ниточки з минулим поволі обриваються… Страшенно шкодує тепер, що не розпитувала в дідуся про його життя. Чому, ну чому їй не спадало на думку поцікавитися тим, коли був живий? Звісно, тепер на власні очі побачила вражаючі моменти з його минулого, але спілкування — того, якого хочеться тепер, — вже не буде… Другого дідуся (татового батька) й не пам’ятає — помер, коли була зовсім маленькою; бабусі теж кілька років, як немає. І майже ніколи не розпитувала в них про їхнє особисте! Чому?..
Однак лишилась бабуся, з котрою тепер бачитиметься частіше. Звісно, є й батьки, в яких теж не дуже-то й розпитувала про їхнє життя — те, якого не знала і не бачила.
Зрештою, є сукня, яку може одягнути і зануритись у будь-який проміжок минулого, а ще — треті двері, які поки не відчинила… Що за ними? Може, фатальна межа, яку переступати не слід?.. Хтозна! Чи хоче про це довідатися? Ще подумає. Якось потім.
Крізь сумбурні роздуми долинало тепло… Заплющила очі й уявила Сашкове обличчя. Миле, таке рідне — яким явилось їй посеред мандрівки підсвідомістю. Уявила поруч. Як же скучила за ним! Аж тепер відчула, як його не вистачає. Пройшовши крізь жорна моторошного минулого своїх предків, над усе хотіла тепла. Того, що лине від нього, яким наповнювалось єство, коли була поруч із ним, яке відчуває навіть тепер, на відстані, у розлуці.
Скоріш, скоріш побачити його, зазирнути у вічі, почути голос, доторкнутись, обійняти, відчути рідний запах… Не дзвонитиме. Просто піде до нього і все. Що цей телефон… ілюзія спілкування, ілюзія присутності… Вимкнула його ще дорогою до Одеси. Мусила зосередитись, повністю поринути в інший світ, світ своїх предків, не відволікаючись ні на кого і ні на що. Може, це й видавалось егоїстичним, але сподівається, Сашко її зрозуміє…
* * *
Михайла зустріла випадково. Вийшла з дому, цілковито занурена в роздуми, з яких не виринала після повернення з Одеси. Дивилась поперед себе якимсь розгублено-блукаючим поглядом, щоправда, нічого не бачачи. Аж раптом якесь підсвідоме чуття змусило мимоволі повернути голову. Відтак погляд уперся в Михайла, котрий поволі брів площею в напрямку тролейбусної зупинки.