Частина 2

 Сибір, 1930 рік

…Вона поволі брела залізничними коліями, під ногами порипував сніг, тіло заклякнуло від холоду. По обидва боки височіли товсті стовбури сосон.

То був древній ліс, якому багато століть; колись сосни росли й там, де тепер були колії, але їх зрізали. Та вона про те не знала. Просто йшла, час від часу перечіплюючись за випнуті з пеньків гостряки; падала, до крові роздряпуючи долоні, вставала і продовжувала свій шлях. Вже не пам’ятала, куди і навіщо: просто знала, що йти вперед належало. І йшла.

Казна-скільки часу минуло відтоді, як їхала у товарняку цією ж колією, через такий самий сосновий ліс. Теж зимою. Трималася за вкрите кригою поруччя, що було поміж вагонами, і дрижала від жаху, бо один неправильний порух — і враз опиниться під колесами, які перемелють тіло на фарш. Мороз наскрізь пронизував усе єство, рук майже не відчувала під крижаним залізяччям, вітер навідліг бив у лице.

Не пам’ятає, куди їхала, — чи, може, її кудись везли, хтозна! — і чи доїхала. Та тепер ішла цим же шляхом. Куди він веде? Кудись, де зупиняється час, де вічний холод і вічна порожнеча…

Здається, йшла цілу вічність. І кінця тому шляху не було. Згодом сосновий ліс був позаду; попереду — суцільна біла неозорість і незмінна холоднеча.

Сил уже немає йти. Все. Досить! Вона не йтиме більше. Сяде ось тут… ні, приляже. Спочине хоч трохи, а тоді продовжить іти. Може…

… Її розбудило якесь шарудіння. Було нарешті тепло, однак перемерзле тіло нило від болю. Розплющила очі й перше, що побачила, — язики полум’я в центрі юрти, які облизували почорнілий казан. Стара жінка сиділа перед вогнищем і помішувала ополоником у казані. Ще одна, молодша, — на килимку попід стіною, розливала у піали чай.

Скинула з себе важке хутро, котрим була вкрита, і роззирнулась довкола. В юрті було затишно, пахло м’ясом, молоком і невичиненими шкурками. Відчувала, що вдома.

Невже повернулась? Невже справді вдома?..

Молодиця підійшла до неї і приязно протягнула піалу. Із вдячністю схилила голову, обхопила руками гарячу посудину і заходилася сьорбати. Чай був міцним і смачним, обпік нутрощі й лиш тепер відчула, як зголодніла; здавалось, шлунок зараз розірветься від різкого пекучого болю.

До юрти ввійшло троє чоловіків — старий і два молодих. Шанобливо кивнувши головами, всілись довкола килимка, що був розстелений коло вогнища. Один з юнаків обдивився її несмілим поглядом і задумливо похилив голову. Чимось вирізнявся з-поміж інших. Здавалось, очі його всміхались, хоч обличчя мав надміру серйозне, не за роками доросле, мовби життєва мудрість відпечатала на ньому свій невблаганний відбиток.

Потім їй розкажуть, що Айдар — так звали юнака — був старшим сином старого господаря Данабека і старшим братом Нуртасові. І справді відрізнявся від свого брата й батька; ще й бунтарем був, хоча й добрим. А останнім часом ходив замислений, відсторонений, сам не свій. Ніхто не знав, що з ним таке. Ніяк не хотів ділитися — надто вже був замкненим.

Тим часом стара жінка зачерпнула ополоником страву з казана і, подмухавши, скуштувала. Відтак подала знак молодиці: час починати трапезу. Та розклала страву в посудини, порозносила чоловікам; затим принесла і їй.

Нарешті вона втамує цей пекучий біль голоду…

…Вона відчула чиюсь присутність поряд із собою й сполохано здригнулася.

— Хто… хто це?.. — ледь видихнула.

— Тш-ш… Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, — почула Айдаровий шепіт; його тепле дихання приємно війнуло по щоці.

— Що тобі потрібно?

— Батько розповів мені, як знайшов тебе у снігах, випадково. Тебе вже могло не бути… — він із жалем зітхнув.

— Так, могло не бути, це правда…

— Тебе теж сюди заслали? Звідки ти?

— Угу, теж заслали, але я загубилась. Я з Полянки.

— Не чув…

— Не дивно. Це маленьке село…

— А я зі Степногорська. Ми вже майже рік тут…

— Чому не спиш?

— Думаю про те, як звідси вибратись.

— Тобто?

— Втекти!

— Як — втекти? — все ще до кінця не розуміла.

— Просто — щезнути, забратися звідсіля далеко-далеко, в інші, кращі світи…

Здивовано подивилась у темінь, туди, де мало би бути Айдарове обличчя, однак нічого не побачила. Зола від вечірнього вогнища ще тліла, проте в юрті було зовсім темно. Невже таке можливо? Невже можна просто взяти і втекти світ за очі?.. Ці кілька днів, що провела в сім’ї старого Данабека, який і витягнув її з того світу, поволі пригадувала, як потрапила сюди. Пригадувала, як їхню сім’ю і ще кілька сімей виселили з їхніх домівок, з рідного села, повантажили в товарняк і повезли сюди, до Сибіру…Все нібито добровільно, проте вибору вони не мали. Дорогою загубилась… Не пам’ятає, як опинилась сама посеред соснового, заваленого снігом лісу — мабуть, випала з вагона, дивом лишившись живою. Була ніч. Орієнтувалась по залізничних коліях: якщо товарняк їхав ними, отже, вона рухається в правильному напрямку. Принаймні кудись та й вийде…

— Чому ти мені про це кажеш? Не боїшся, що розповім твоєму батькові?

— Я тобі довіряю, ти подобаєшся мені… Хочу, щоб пішла зі мною.

Спробувала вималювати в уяві красиві картини ймовірного майбутнього там, у далеких, кращих світах. Напевно, це було б гарно, але…

— Але як туди добратися, в ті світи?..

— Це нелегко, але можливо. — Твердо мовив Айдар. — То ти підеш? Підеш зі мною?

— Так. Піду.

Відчула на своїй руці тепло його долоні, щось кольнуло у грудях із тим доторком.

— Не боїшся? Буде важко…

— Ні. Труднощів я не боюсь.

— Добре. Добре, що ти є…

Тепло його долоні пройняло її до самого серця…

…Кілька днів по тому, міцно тримаючись за руки, вони йшли вкритою снігом колією. Айдар сказав, що коли їхатиме товарняк, вони спробують у нього заскочити. Його хоробре обличчя випромінювало таку впевненість, що в неї не було й крихти сумнівів, що щось може не вдатись. Довіряла йому цілковито. Звичайно ж, усе їм вдасться!