Розділ 3

Ще з дитинства Денис Паньків вирізнявся з кола своїх однолітків надмірною допитливістю. І настільки його цікавило «хто, що, де, коли тощо», що й стезю в житті обрав відповідну — пішов працювати барменом ще зі студентських років. Бармени, як і священики, знають надто багато. І тоді як духівникам люди добровільно-свідомо «здають» свої грішні таємниці, бармени є мимовільними, вимушеними слухачами людських секретів, які частенько обговорюються в таких-от закладах за філіжанкою кави чи чаркою градусних напоїв. Зрештою, до професійних якостей барменів належить уміння проникати у внутрішній світ людей, вислухати, поспівчувати, створити настрій — хто, як не Денис, був утіленням усіх цих рис?

Час від часу змінював місця роботи, іноді в силу обставин, іноді із власного бажання — від нудьги та водночас прагнення якось розвиватися у цьому напрямку. Після закінчення універу твердо вирішив не сходити з обраного шляху, бо за кілька років оволодів усіма тонкощами цього фаху й став професійним барменом. Його почали запрошувати на роботу до престижних закладів-барів Рівного.

З часом роботу свою не розлюбив, проте цікавість до чужих секретів і балачок утратив. Може, тому, що насправді не було в балачках провінційних завсідників нічого цікавого, та й секрети у нього з’явилися власні — що йому до чужих? Однак життєвий парадокс (куди ж без нього?) відіграв свою невідворотну роль: коли до чогось нарешті втрачається інтерес — трапляється щось, що негайно цей інтерес відновлює. Отож…

Якось дощового вечора, вже перед самим закриттям, до бару забрів чоловік. Щось було в ньому таке, що привертало увагу, — чи то важкий погляд водянистих очей, чи то химерна прострація, в якій перебував. Повільною ходою, не роззираючись, чоловік перетнув залу, сів біля шинквасу й замовив подвійну порцію коньяку, навіть не вшанувавши поглядом Дениса. Той швидко обслужив дивного клієнта, поставивши перед ним його замовлення.

— Бажаєте чогось із холодних закусок? Канапки, лимон? А може, кави?

Чоловік ніяк не зреагував на пропозицію Дениса, мовби й не чув. Швидким рухом спорожнив келих; жоден мускул на його обличчі не здригнувся.

— Повторіть, — коротко кинув, не підводячи голови.

Другий келих спорожнив у такий же спосіб — швидко й без зайвих рухів. Так, ніби це була вода, а не пекучий напій, який слід пити маленькими ковточками під якусь закуску чи принаймні з кавою. Звісно, Денис надивився на різні способи й обсяги споживання алкогольних напоїв, і його важко було чимось здивувати, однак прострація вечірнього відвідувача немов полонила.

— Усе гаразд? — обережно поцікавився. — 3 вами щось трапилось?

Чоловік витягнув з кишені джинсів гаманець, поклав перед Денисом двохсотгривневу купюру й одразу рушив до дверей такою самою важкою ходою.

— Ваша решта, шановний! Ви забагато лишили!

Однак чоловік мовчки щезнув за дверима. Йому було так само байдуже до всього.

Денис розгублено відрахував решту й поклав собі в кишеню. Якщо людина так смітить грішми, отже, вони їй не надто потрібні.

…Олександр сів за кермо, зачинив дверцята і якийсь час непорушно дивився на краплі дощу, що струмочками стікали по лобовому склу. Насправді ж не бачив ні дощу, ні струмочків і взагалі нічого довкіл: то був механічний погляд, спрямований кудись углиб свого єства. Ці дні його взагалі ніщо не зачіпало, не хвилювало, навіть алкоголь не діяв — таке враження, наче води напився.

Відтоді, як повернувся з чергового відрядження, спокою не давали думки про того мертвого чоловіка. Олександр пам’ятає його очі, коли брав у нього товар — ту химерну, а на позір звичайну річ… Його очі були скляними, сповненими відчаю і якоїсь тягучої безнадії, мовби чоловік знав, що не житиме.

Мабуть, справді знав. Бо тепер і Олександрові у грудях болісно стискалося в недоброму передчутті. Спершу думав, минеться, проте коли біль став пронизливим і нестерпним, збагнув: щось має статись. Щось недобре.

Мимоволі згадав якийсь фільм, назви вже не пам’ятає, в якому героєві хтось навіював думки, керував ним і вказував, що той має робити. І робив те дуже вправно і професійно, поза його волею, бажанням і взагалі розумінням. Олександр почувався якось надто схоже. Здавалось, у його мізках хтось покопирсався. І це, щонайменше, дивно, бо він геть не належав до типу людей, які піддаються бодай найменшому впливу. Був сильною особистістю, завжди знав, чого хоче, і впевнено досягав наміченої мети; ніколи не спадало на думку, що щось чи, що дивніше, хтось може стати йому на заваді. Та й досі ніхто того не хотів, бо мати справу з Олександром Бондарчуком було завжди приємно — розумний, підприємливий, ввічливий, з жінками — шляхетний, та ще й із почуттям гумору, що дуже важливо у спілкуванні. Міг переконати будь-кого в чому завгодно, але переконував лише в тому, в чому був справді упевнений сам. Бондарчук мав дві рідкісні риси — чесність і порядність. А це не абищо.

Мабуть, тому й перейнявся тим чоловіком. Здавалося б: ну хто він йому такий? Випадковий тимчасовий суб’єкт, котрий поповнив ряди численних непостійних клієнтів. Ну, помер чоловік, з ким не буває? Щодня, щохвилини і щосекунди хтось помирає. Це — невідворотність, неминучість — ба навіть норма! — життєвого плину, як би жахливо те не виглядало, коли хоч на мить про те замислитись. Однак почуття провини тиснуло на його сумління. Може, якби він не відмахнувся від нього тоді, дозволив розповісти те, що той так чомусь хотів, це би його порятувало і чоловік лишився живим? Може, Олександрові вдалось би переконати його в тому, що ніщо не здатне впливати на волю людини, що все в її руках насправді, що… Але який сенс перераховувати всі ці докази й аргументи?! Чоловіка вже нема. Олександр картав себе, наче справді мав провину.

А ще ця жінка. Ця химерна жінка, котра являється йому щоночі в сновидіннях… Їй потрібно від нього дещо. Дещо, що не вимірюється грішми. Ну що ці гроші? Нікчемні брудні папірці! Життя не купиш і не продаси, воно не залежить від кількості чи взагалі відсутності тих папірців. Звідкись знав, що тепер вона хоче забрати і його життя.