«Фатум»

Спекотний день поволі обертався на прохолодне надвечір’я, що погрозливо виповзало з-за обрію темно-синім хмаровинням. Вітер зірвався раптово: нестримно зашелестів листям двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло хвіртки; доніс до тераси свіжі, ледь солодкуваті пахощі щойно розтулених суцвіть, прихопивши із собою аромат троянд, які щільно обплели дерев’яні поручні.
У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний — повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.
Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.
Ліна полюбляла шум дощу — він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно — поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе — від початку…

…Тоді теж падав дощ. Ліна неспішно блукала вулицями міста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволі завернули до антикварної крамнички. Й досі не тямить, як тоді втрапила туди: до того не звертала уваги на подібні крамниці. Мабуть, якийсь несвідомий імпульс скерував нею. Певно, так мусило бути.
За масивними кованими дверима — такими собі міні-ворітьми — ховалися звичайні броньовані. Крамничка була ущент напхана всілякими речами: красивими і не дуже, подекуди дивними, а головне — старезними. Тут витав спертий запах, що йшов від старих речей: ті мовби ввібрали його в себе впродовж десятиліть, а подекуди й століть, і тепер щедро віддавали. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвілі ікони, пошарпані гобелени.
Ліна блукала поміж полицями й захоплено роззиралася довкіл. Коли ж погляд спинився на бронзовій статуетці юної красуні, спинилась і вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу граційну фігуру.
— Вас зацікавила ця річ? — почула приємний баритон поруч із собою та завважила високого худорлявого чоловіка в білій сорочці, чорній жилетці та штанах.
— Так. Що ви про неї скажете? — знову перевела погляд на статуетку.
— О… мушу вам сказати, що своїм зацікавленням ви зробили дуже гарний вибір! Це — богиня жіночої пристрасті, — з готовністю пояснив. — Вона просто створена для такої, як ви, можу вас запевнити! — запопадливо почав розпинатися.
— Скажете таке! — роздратовано пирхнула Ліна.
— Це не лестощі, — не вгавав продавець, чомусь не розуміючи, що щемить, і втратить потенційного покупця. — Подивіться, яка вона вишукана, які чуттєві вигини її спини… які гармонійні, тонкі риси обличчя… — його ж погляд тим часом блукав по Ліниній фігурі.
— Досить-досить, дякую.
Ліна вийшла з крамнички відчутно розчарованою, навіть невдоволеною. Чомусь дуже закортіло мати собі ту статуетку, але терпіти не могла надмірної нав’язливості продавців. Притім зазвичай мимоволі впадала в ступор безмовного протесту, що був сильнішим від бажання отримати жадану річ. Ні — то й ні. Що ж тут удієш.
Розгорнула парасольку і вже за якусь неповну хвилину хлюпотіння дощу відвернуло увагу, налаштувавши на цілковито інші думки
Однак яким було її здивування — радше, шок! — наступного ранку! Як завше, задзвенів будильник. Розплющила очі. На годиннику світилося 7.28. Ще дві хвилинки, котрі щоранку спеціально виділяла собі для того, аби ще трішки поніжитися в ліжку, і — підйом…
Але… що за дивовижа? Поряд із годинником на тумбочці красувалася… статуетка богині жіночої пристрасті. Сон? «Треба ж було так уподобати річ, щоб морилася тепер», — лише промайнуло в думках.
Протерла очі, однак статуетка не зникла. Рвучко сіла й обережно доторкнулася пальцями блискучої гладенької поверхні, на якій вигравав відблиск із вікна. Прохолода бронзи під ураз спітнілими пальцями миттєво відігнала сон.
— Що за маячня?! — вигукнула. — Я ж її не купувала!
Сполоснулась під прохолодним душем, сподіваючись, що освіжиться, й усе це божевілля припиниться. Обережно ввійшла в кімнату. Статуетка величаво, мовби з викликом, стояла на тому ж місці…
— Повне безглуздя! Як же ти сюди потрапила?!!
Дорогою на роботу забігла в антикварну крамничку. Мусила забігти.

— О, доброго дня, пані Ліно! — радо зустрів її антиквар. — Бажаєте ще щось придбати? Я ж казав: до нас завжди повертаються ті, хто придбав хоча би щось. Усі вони стають постійними нашими…
— Статуетка богині жіночої пристрасті, де вона? — безцеремонно перебила браваду непотрібної їй передмови.
На обличчя чоловіка наповзла тінь розгубленості впереміж із недовірою.
— Вона вам не сподобалась? Ви нею розчаровані?..
— Звісно, сподобалась! Її хтось купив у вас учора?
— Даруйте, пані Ліно, але ж учора ви з превеликим задоволенням її придбали!
— Я не маю часу сперечатися, дуже поспішаю. Так, звичайно, я була не проти її придбати, але вийшла з магазину ні з чим! Що за дивні жарти!
— Та до чого ж тут жарти… — щиро розгубився чоловік.
— Скільки вона коштує?
— Триста сімдесят гривень. Але для вас я зробив спеціальну знижку: ви придбали її всього за триста п’ятдесят! — діловито проказав.
Так-так, спеціальну знижку… Що він узагалі верзе?! Ліна замислилась. Учора в її гаманці було десь чотириста з лишком. Вона купила тільки два апельсини й лимон до чаю, отже, в гаманці має бути принаймні чотириста гривень. Покопирсалася в сумочці й демонстративно витягла гаманець.
— Мої гроші на місці, я не могла її придбати — хіба, якщо ви подарували її мені! — переможно посміхнулась, зауваживши кілька купюр. Однак уже наступної миті посмішка з обличчя щезла. — Що за… — розгублено пробурмотіла.
У гаманці виявилось кілька купюр, проте дрібних! Вона нарахувала лише близько двадцяти гривень.
— Але ж цього не може бути! — не відступилась. — Я навіть в руки її не брала! Як же вона опинилась у мене вдома?!! І куди поділись мої гроші?
Антиквар задоволено посміхнувся.
— Ліночко, все гаразд, заспокойтеся. Моя дружина теж часом як заходиться купувати! Страх Божий, що тоді з нею починає коїтися… А потім лиш розгублено лепече: «Де мої гроші? Куди ж поділись гроші? А хіба я це купувала?» Всяке буває, Ліночко, повірте мені!
— Ми хіба знайомі? — оторопіло подивилась на нього. — Звідки ви знаєте моє ім'я?!
— А знаєте що? Давайте я приготую вам чаю! Ось побачите: чашка міцного доброго напою поверне вас до тями.
— Це повне безглуздя! Ми з вами не знайомі! Як вас звати?
— Повторюсь: для вас я просто Леонід, без зайвих церемоній.
— Шановний, я точно не купувала цю річ, присягаю! Та якимось дивом вона опинилась у мене вдома! Що за маячня відбувається?!!
Спантеличена Ліна дозволила взяти себе попід руку й поволі пішла з антикваром до громіздкого дивана, що стояв коло входу. І хоча думки її плутались, чітко пам’ятала всі події вчорашнього вечора: йшла вулицею, якою ходила щодня безліч разів, але чомусь уперше зайшла сюди. Так, статуетка, безумовно, привернула увагу, навіть хотілось її придбати, але звідси вийшла з порожніми руками! Вона це ТОЧНО пам’ятає! Забігла на базар за цитрусовими й — гайда додому! Того вечора ні з ким не спілкувалась, нікого зі знайомих не зустрічала… то ЯК же це могло трапитися з нею?!!
— Пригощайтеся, прошу! — на чайному столику поряд із диваном Леонід поставив чашку з ароматним напоєм.
Ліна з полегшенням сьорбнула і продовжила міркувати. Однак нічого нового чи підозрілого з подій учорашнього дня пригадати так і не вдалося. Допивши, відставила чашку й хутко підвелася з дивана — напій таки повернув її до тями, вона згадала, що поспішала на роботу.
— Дякую за чай, бувайте! — холодно кинула й пішла геть. Відчувала: за фальшивою облесливістю чоловік приховує свою достеменну причетність до цієї шаленої оказії, осягнути яку вона поки не в змозі…
…Таким був початок історії, що трапилася наприкінці травня, коли після різкого похолодання так само раптово налягла спека. Еге ж, спека… Ліна повернулась до реальності — шия затекла й вона потяглася у кріслі, розминаючи її рукою. Відтак увійшла в дім, зачиняючи за собою двері у світ, що, здавалося, донедавна був її власним, а нині обернувся на казна-що.
Та ні, здається, цьому є назва: то є театр абсурду, де вона бере активну участь. Виконує у якійсь химерній нескінченній виставі роль маріонетки, котру хтось незримий смикає за мотузки, змушуючи відчувати те, що йому заманеться. І смикає таки вправно, бо з урівноваженої, упевненої в собі жінки вона обернулась на сполохану мару, котра не пам’ятає, коли востаннє міцно спала вночі, добре їла чи просто спокійно прогулювалась містом.
На позір начебто нічого страшного й не відбувається — так, різні незначні дрібнички, деталі, збіги. Реальних причин для втрати спокою немає, проте схильність Ліни до аж надто ретельного і направду непотрібного аналізу, як завше, працювала: мозок вправно складав докупи всі ті деталі й зрештою вимальовувався суцільний детектив.
І хоча, якщо поміркувати на холодну голову: та кому ти потрібна, людино? Отямся! Кому треба гратися з тобою в дивні ігри? Розслабся й живи собі спокійно. Та ж ні. Спокій було втрачено в той самий день, коли її ноги завернули до тієї клятої антикварної крамнички. Життя відтоді перетворилось на якесь моторошне очікування чогось, що достеменно має статись.
Статуетка ж досі була в неї. Красувалась на тумбочці коло ліжка. А куди було подіти? Усе ж, вона їй дуже подобалась. Не заносити ж назад у крамницю — начебто її «придбала»… Направду Ліна й досі не збагнула, як ця річ могла опинитися в її помешканні. Прокручувала в голові різні можливі варіанти, проте зрештою все заходило в глухий кут. Сама вона не робила цього. Точно. Людини, яка могла би таємно її принести — теж не існувало. Та звідкись вона-таки взялася. Звідки і як? Відповіді не було… Містика — не інакше!
А тут ще й цей чоловік… Хтозна, чому він трапився Ліні, чому саме цей. З’явився в її житті раптово — вигулькнув з-за рогу сусіднього будинку й налетів на неї, мовби вихор, мало не зметнувши зі свого шляху. Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Міцно, але нараз бережно схопив її за плечі, втримуючи від імовірного падіння; Ліні здалося, що такої ніжної чуттєвості й сили водночас у чоловічому тілі вона дотепер не відчувала. Здавалось, втрапила в зону потужної енергетичної аури, якою був оповитий цей чоловік, бо раптом захотілось, щоби він тримав її у своїх руках усе життя. Звісно, все це відбулося майже миттєво, це вже потім Ліна прокручувала в пам’яті те зіткнення у сповільненому темпі, розкладаючи на полички свідомості всі деталі, відчуття, насолоджуючись кожним сповна. Пили каву в кав’ярні за рогом, прогулювались алеями, оповитими вечірніми сутінками, як давні добрі приятелі; шалено хотілося довіритись цьому чоловікові…