Розділ 12

Звісно, просто занурити його в летаргію було замало, потрібно було наповнити його нинішнє буття снами, видіннями й мареннями, можливо, навіть навіяти хибну пам’ять, щоб, коли він вийде з цього стану, не зрозумів — побачене ним було уві сні чи наяву. Мені спало на думку, що зараз найслушніший момент, щоб здійснити задумане мною, а саме — подивитися його пам’ять, можливо, там ще хоч щось залишилося.

Я обернулася й кивнула Ведмедю та Валентину, які стояли у дверях, — Усе вийшло, він міцно спить і проспить доти, доки я або інший суккуб його не розбудить.

На підтвердження своїх слів я дзвінко плеснула в долоні просто над вухом Дема так, що Валентин, який стояв на порозі кімнати, здригнувся, зате на обличчі нашого сплячого принца не ворухнувся жоден м’яз — зараз розумом він перебував зовсім не з нами, а ніжився під ласкавим сонцем на одному з незліченних пляжів Майорки. Те, що я зробила, було простим чаклунством для звичайного суккуба, не вимагало якоїсь спеціальної підготовки й було підвладне навіть новачкам, я навіть не здивувалася б, якби в магазині «У Коена» знайшлися якісь зілля пробудження, змайстровані руками моїх не надто педантичних братів і сестер. А от решта — накладання хибної пам’яті й низки видінь, що змінюються за чергою, — вже було споріднено ювелірному мистецтву, через що я й отримала своє прізвисько — Майстер снів. Цей процес був настільки інтимним, що не терпів зайвих очей. До того ж я не хотіла, щоб саме Ведмідь це побачив…

— Чоловіки, — я зверталася до обох, але дивилася лише на Андре, благаючи його очима, — я змушена попросити вас покинути кімнату, подальше має залишитися тільки між мною і Демом.

— Та він же спить! — запротестував Ведмідь, який явно не бажав іти. Ну що за напасть, це наше раптове кохання, ну так недоречно... як завжди й трапляється з коханням.

— Ходімо, ходімо, — здається, Валентин усе зрозумів і тепер уперто тягнув Ведмедя, який опирався, в коридор, — давай не будемо заважати їй робити свою роботу, ти, здається, забув, хто вона? Дозволь нагадати — вона суккуб, а не просто твоя кохана, і її магія далека від того, що ми називаємо пристойністю. Якщо ти не здатен це прийняти, то це не її проблема, а твоя.

Нарешті мій палкий лицар здався, і останнє, що я побачила у дверях, які зачинялися, — це його сповнені відчаю очі.

Однак зараз у мене було інше завдання, ніж переживати через тендітні ведмежі почуття. Усе це було другорядним порівняно з тим, що мені належало зробити, щоб розум Дема не постраждав і водночас я змогла зазирнути в його пам’ять.

Я щільно зашторила вікна й наклала на них своє закляття пологу, щоб жоден звук, жоден промінь світла не проникав ззовні, потім перевернула Дема на спину посередині ліжка й сіла на нього зверху, розвівши ноги по обидва боки від нього, міцно притиснувшись своїми стегнами до його, і зняла з себе футболку, він же й так був практично оголений. Мені потрібно було відчувати його якомога більшою поверхнею свого тіла, забезпечуючи максимальний контакт шкіри зі шкірою, тому я лягла на нього, міцно притискаючись грудьми до його грудей, відчуваючи, як почали переплітатися наші серцеві ритми. Дочекавшись моменту, коли наші серця почали битися в унісон, я взяла його обличчя у свої долоні й м’яко поцілувала в губи, змушуючи його рот відкритися у відповідному поцілунку. Відчувши його до кінця, я знайшла в його свідомості сріблясту ниточку бажання і, потягнувши за краєчок, почала розмотувати цей клубочок, смакуючи кожен ковток. Вона була такою слабкою й тонкою, що нагадувала мені павутинку, яка блищить на сонці - так, він був надто виснажений, надто слабкий, надто змучений. Я вбирала його, занурюючись дедалі глибше - заплющивши очі, у непроглядній темряві я бачила все як при світлі дня - спочатку це були розмиті образи, відлуння видінь, не схожі на сни, здається, я всеж-таки знайшла його пам’ять. Я знала, точніше здогадувалася, що неможливо повністю позбавити людину її минулого. Чим глибше я йшла, тим більше брала в нього, мені потрібно було постійно контролювати його серце, щоб не пропустити той момент, коли воно перестане битися. Сторонньому могло здатися, що ми злилися в одне ціле, так щильно я в нього втиснулася.

Нарешті мені вдалося знайти щось більш-менш значуще — я бігла довгою залою, залитою сліпучим сонячним світлом із величезних, на всю стіну, стрілчастих вікон, воно відбивалося в дзеркалах на протилежній стіні й буквально пронизувало мене наскрізь, озирнувшись, я побачила себе у відображенні — молодий, чорноволосий юнак, стрункий і прямий, мов стріла, прекрасний, як молодий бог. Ось видіння змінюється іншим — я в ліжку з дівчиною, і вона так близько, що я п’ю мед її дихання. Я щасливий, я закоханий, моє серце б’ється шалено, і здається, що від нашого жару зараз почне плавитися атлас простирадл. Видіння відходить, наздоганяє наступне - я на полюванні, гавкіт собак, гарячий бік коня й гострий запах, я гладжу його шию, намагаючись заспокоїти, і знову це безмежне відчуття щастя — моє молоде, юне тіло волає від захвату. У якийсь момент видіння почали литися на мене як із рогу достатку, я, здається, прорвала греблю, і зараз головне було не захлинутися в цьому потоці. Зрозуміло було одне — поза всякими сумнівами, поза будь-якими припущеннями та іншим, Дем колись був людиною, а не Інкубом.

Я відчувала, що кінець уже близько, його серцебиття стало зовсім слабким, здавалося, серце б’ється, лише відгукуючись на мій стукіт, але зупинятися було зарано, щоб почати творити своє заклинання, мені потрібен був його останній видих, і я пішла далі, переборюючи себе. Це видіння відрізнялося від усіх попередніх, пронизаних сонцем, весною й юністю. Я була в якомусь вогкому, похмурому підвалі, прикута за руки до сирої стіни, мене переповнювали відчай і відчуття близької смерті, я відчувала жах звіра, загнаного в кут. Раптом я почула кроки, скрегіт ключа, що повертався в замку, і, нарешті, брязкіт заліза поруч зі мною. Я підняла голову — на мене дивилася людина, чиє обличчя було приховане низько насунутим каптуром, вона щось говорила, звертаючись до мене, але я не розумів жодного слова. Раптом він розреготався, закинувши голову, і тієї ж миті єдиним, злитим, непомітним рухом перерізав мені горло. На цьому потік пам’яті урвався - що б там не було, Дем помер у тому підвалі й, вочевидь, відродився вже Лезене.