Розділ 11

Ну звісно, я цілком розуміла те, що сховатися від праведного гніву мого Учителя в мене не вийде, я просто не хотіла, щоб його прочуханка стала прилюдною. Запам’ятайте: те, що ви не бачите Лезене, не означає, що Лезене не бачать вас!

Він з’явився в моєму номері практично одразу, явно налаштований продовжувати свої повчання, але, помітивши мій нещасний і винуватий вигляд, вирішив змінити тактику.

— Ну скажи мені, дитино, хіба я погано тебе ростив, учив, виховував? Я віддав тобі всього себе, все, що сам знав і вмів. Ну не моя провина, що ми з тобою різні. Але я постарався зробити все, що було в моїх силах.

Я трохи ошелешилася від такого словесного випаду й навіть відчула щось на кшталт провини, ніколи ще він не говорив зі мною так.

— Ти чудово мене ростив і оберігав, і майже все, що я знаю й умію, — це твоя заслуга як вихователя. Ти замінив мені й батька, й матір, яких у мене ніколи не було. І я безмежно вдячна тобі за все. Але скажи, що поганого в тому, що я перекинулася парою слів зі Сварріором? Він прийшов нам на допомогу там, у шахтах, причому саме він практично собою прикрив наш відступ. Ти й Інквізитори з’явилися потім.

— Про це ми поговоримо пізніше, яким чином він там з’явився, я якось іще не замислювався, не до того було. Скажи, а що це тут у тебе за оранжерея? — він кивнув у бік квітів, які вже доволі щільно тіснилися на моїй тумбочці.

— Не знаю. Я спочатку думала, що це презенти від Ведмедя, потім подумала, що це ти хочеш мене підтримати, але після сьогоднішніх маків я взагалі не розумію, хто б це міг бути.

Я пройшла повз Учителя, щоб розставити букетики більш мальовничо, і помітила, що його ніздрі затремтіли.

— Та ти що, зовсім з глузду з’їхала! Ти з ним іще й випивала? — прогримів він, здавалося, на весь готель. Принаймні я почула за стінкою такий звук, наче хтось, і я знала хто, звалився з ліжка.

— Та годі вже, справді, — мені навіть не довелося розігрувати обурення, — що ти влаштовуєш тут сцену праведного батьківського гніву, я не дитина й не підліток і, зрештою, маю повне право вибирати, з ким спілкуватися. Ти сам у театрі розпивав шампанське з Темною магічкою, я тобі хоч слово сказала? Хоча ти був мені дуже потрібен саме тоді, але ні, ти віддав перевагу її товариству, а не тому, щоб бути зі мною, знаючи, що мій коханий зник. Тебе майже тиждень особливо не хвилювало, де я й чим займаюся, ти пообіцяв мені знайти Дема, але при цьому палець об палець не вдарив, а тепер стоїш тут увесь такий праведний і вдаєш із себе блискавку!

Я розуміла, що не права, але мене несло, і я не могла зупинитися:

— Щоб ти знав, цей Темний один допоміг мені більше, ніж уся наша Організація. Хоча, дай-но подумати, а ніхто ж не знав, що Дема викрали! Справді, це така дрібниця — зникнення Інкуба зі Світлої сотні, передостаннього Світлого Інкуба, прошу зауважити, який перебував у твоєму підпорядкуванні, а тепер він людина, ну хто б міг подумати! До речі, а що ти сказав Інквізиції, що вони пішли з тобою в той самий підвал, де були ми? І чи не ти здав їм Амелику?

Останнє звинувачення я кинула вже в його спину, що віддалялася. Він не став відкривати портал, а просто мовчки вийшов і акуратно прикрив за собою двері. Я ж без сил упала на ліжко і, закривши обличчя подушкою, вчепилася в неї зубами. Спалах люті минув так само безслідно, як і спалахнув, і я зовсім не розуміла, що на мене найшло. Така поведінка була мені зовсім не властива. Мені не подобалися зміни, що відбувалися зі мною, у голову полізли настільки моторошні думки, що я, незважаючи на пізній час і закони пристойності, вломилася в номер до Ведмедя й схопила його за футболку на грудях:

— Негайно дивись мою ауру! — прокричала я йому в обличчя.

— Гей, мала, ти чого? — він ніжно розтиснув мої кулаки й м’яко відсторонився. — Що за буря щойно вирувала у твоєму номері?

— Неважливо, це все неважливо, — мене трусило, наче в лихоманці, — я потемніла, так? Я стала Темною, так? Так? Скажи, я що, тепер Темна?

Він подивився з жахом, потім відступив, уважно оглянув мене й зі зітханням притиснув до себе:

— Ну що за дурниці, маленька моя, ти Світла. Ну яка ще ти можеш бути? Це Сварріор? Він тобі щось наговорив? Я на атоми його розщеплю.

— Точно, точно? — прогугнявила я йому в груди. — Тиждень тому моя аура була кольору ванільних вершків, так сказала Амелі. Ти впевнений, що нічого не потемніло?

— Звісно, впевнений, — він цілував мене в потилицю, злегка похитуючи з боку в бік, наче заколисуючи, як маленьку дитину. — З тобою все гаразд, крім незрозумілої істерики. Може, поясниш, що відбувається?

Я відсторонилася від нього й, витираючи очі тильним боком долоні, сіла в крісло:

— Я не знаю, що зі мною відбувається останнім часом. Я накричала на Учителя, хоча він, загалом-то, мав рацію, а я не дуже. У мене спалахи незрозумілого гніву, які змінюються плаксивістю. Я перестала бути схожою на себе, і мене це дуже сильно лякає.

— Ти, звісно, мене вибач, але, якби ти була звичайною жінкою, було б цілком логічне пояснення твоєму стану, але ти не звичайна... Як давно це з тобою?

— Від того самого дня, як ти повернув мене до життя. Зачекай, а відколи це ти в нас став таким знавцем жінок? — сльози миттєво висохли на моїх очах, і я відчула забуте почуття ревнощів. — У тебе хтось з’явився?