Розділ 9

Настрій, і без того не надто райдужний, був остаточно зіпсований, і решту прогулянки я діяла на автоматі, повністю занурившись у себе. Треба віддати належне моїм супутникам — зрозумівши, у якому стані я перебуваю, вони взяли на себе турботи про Дема, залишивши мене в спокої. Я ж подумки ставила собі завдання, які належало вирішити найближчим часом: перше — зрозуміти, що за святий орден жадає моєї загибелі, невже й справді братія Ордена святого Домініка так затаїла на мене злобу, що просто їсти не може, поки не зведе мене в небуття. Друге — хто нападає на суккубів, підкорює їх собі й, наче пилосос, витягує енергію. Третє випливало з другого — звільнити Амели, я, звісно, довіряла Інквізиції й була впевнена, що вони не розвтілять невинну, але поки що все вказувало саме на мою подругу, та й Лодос не став би просто так непокоїтися. Четверте — хто й навіщо наповнює наш світ дешевими артефактами за безцінь, не вірю, що Коен просто заклав свою душу в ломбарді, аби тільки торгівля йшла жвавіше. І, нарешті, п’яте, воно ж головне — Деметріум.

Та вже, завдань більш ніж достатньо для мене однієї. Застогнавши, я сіла на лавку, обхопивши голову руками, ніколи ще я не почувалася настільки безпорадною й розгубленою. Навіть тиждень тому, коли, наче навіжена, кинулася рятувати Дема, але тоді була реальна загроза, зараз же все було хитким, наче відображення в дзеркалі.

Дзеркало... я завмерла, от же вона, відповідь - усі ці подаруночки на столику, вони не просто так, хтось давав мені підказки, намагався наштовхнути на якусь думку. Я твердо вирішила, що після зустрічі зі Сварею спробую розібратися в цьому ребусі.

День тим часом неспішно хилився до вечора, і тіні, що видовжувалися, натякали на швидку зустріч із тим, кого я донедавна вважала своїм добрим приятелем. Так, я пам’ятала слова, сказані мені невідомим: остерігайся ворогів, але ще більше — друзів, і вони роз’їдали мою душу, як іржа їсть метал. Чоловіки доволі експресивно обговорювали щось спортивне, я ж спостерігала за людьми. Дуже давно я цим не займалася, розглядаючи їх виключно з погляду харчування, і зараз мені було цікаво — чи змінилися вони так само, як змінилася я сама. Однак усе, що я помітила, — це лише зміна декорацій, усередині вони залишалися колишніми, так само вірили в завтрашній день, у те, що мрії здійснюються, і в диво, судячи з численних вивісок із послугами різних екстрасенсів.

Одна особливо привернула мою увагу — якась провидиця (Ххххах!) пропонувала, окрім інших послуг, повернення пам’яті за допомогою гіпнозу. Я замислилася, ні, звісно ж, я не розглядала всерйоз цю даму, можливо, вона й справді щось вміла, мені подумалося, що Дем-то, звісно, може, нічого й не пам’ятає, але його тіло сигналізує про те, що щось усе-таки залишилося. Його жести, те, як він розглядав дівчат, особливо затримуючи погляд саме на тих, хто становив «його типаж», його прив’язаність і «незрозумілий потяг» до мене. А що, як мені спробувати залізти в його пам’ять самостійно й як слід там покопирсатися? Це було можливо й лежало настільки на поверхні, що я хіба що по лобі себе не ляснула, розсердившись.

Увесь цей час і я, і оточуючі ставилися до Дема як до Лезене, який утратив магічні сили. Але ж він абсолютно точно більше не Лезене, він людина, неважливо, знову чи вперше. Отже, й міряти його тепер потрібно людською міркою. А що відбувається зі смертними, які потрапляють до Лезене? Правильно — ми можемо читати їх, як відкриту книгу. От перше, що мені потрібно було зробити, — прочитати те, що залишилося в його пам’яті, і, якщо вона стерильна, то, значить, моє божевільне припущення неправильне і ми таки ніколи не були людьми, а те, що сталося з Демом, — аномалія. Але от якщо він таки ним був, то я хоч щось, але знайду там, де ніхто не здогадався шукати.

— Волохатий, — я торкнулася свідомості Ведмедя, — мені час летіти на зустріч, а ви повертайтеся до готелю. Як я вже казала, нам із тобою потрібно багато чого обговорити сьогодні ввечері, ну і ще я дещо придумала.

— Що ще спало на думку у твою бунтівну голівоньку? — запитав він із ніжністю, яка мене здивувала.

— Я поки не буду тобі розповідати, подивимося, як пройде моя зустріч зі Сварею і що саме він відповість на моє запитання. Одразу кажу — це буде абсолютно для всіх безпечно.

— Як скажеш, хоча я вже не впевнений, що саме ти маєш на увазі, коли кажеш — безпечно.

Із цими словами він повідомив братцям і Дему, що за пів години починається трансляція футболу і, якщо вони хочуть встигнути, необхідно негайно повертатися. Я ж, пославшись на раптово виниклі жіночі справи, покинула їх рівно для того, щоб, прилетівши в призначений час на привокзальну площу, зіткнутися ніс до носа зі Сварею.

Він анітрохи не змінився від дня нашої останньої зустрічі. Та й чому б йому змінюватися, якщо минуло всього три дні. Мабуть, я, усвідомлюючи глобальні зміни, що відбулися в мені, прагнула побачити їх у всіх. Але ні, він був точнісінько таким самим, хіба що змінив діловий костюм на легковажні білі штани й чорну футболку з принтом у вигляді черепа, що категорично не пасувало до його зовнішності.

— Радий тебе бачити, мій маленький суккубику, — він за звичкою зазирнув мені в очі й поцілував у лоб. — Радий, що тобі вдалося.

— Тепер я стала дівчинкою, яка вижила? — пожартувала я, намагаючись приховати раптову ніяковість.

— Тепер ти стала аномалією. Я до останнього не вірив, що ти зможеш розірвати цей вузол.

— Який вузол? — я дивилася на нього й не розуміла, жартує він чи говорить серйозно.