Розділ 6

Валентин вискочив за двері, я ж рішуче відкрила портал. У цю хвилину мені було байдуже — летить у Тартар увесь світ чи його половина. Тому що мій всесвіт зруйнувався, і на його уламках мені ще належало висадити квіти.

Я цілком розумно припустила, що кілька хвилин у моїй квартирі не можуть бути смертельно небезпечними, а навіть якщо й так, по суті, мені вже було байдуже. Зрозуміти мої відчуття тієї миті зможе лише той, кого зраджували, або ж той, хто думав, що його зрадили. У моїй душі утворилася, здавалося, чорна діра, яка затягувала в себе все хороше, залишаючи лише гіркоту й розчарування.

Мій дім, відгукуючись на мій душевний стан, був таким самим вицвілим і безживним. Я не знала, що з ним зробили ці божевільні ченці, але місце проживання тепер точно доведеться змінювати — у цей склеп добровільно я більше не повернуся.

У сутінковому світлі дня, що згасав, усі предмети змінили свої обриси, тому я не одразу помітила його — він був частиною того мороку, який почав огортати мене з тієї самої ночі, коли я вперше побачила їх в «Акації». Його візит був настільки абсурдним, що одразу ж видався логічним, справді, за ці дні сталося стільки всього, що я розучилася дивуватися.

— Вітаю, Великий, що привело тебе до мого скромного житла? — я схилила голову. Ні, не на знак поваги, проста формальність, так вклоняється лицар чужому сюзерену, віддаючи належне його перевазі.

— Вітаю, дитя. Чи вдалим було твоє полювання? — відповів він мені всім відомим привітанням.

У цьому голосі вже не залишилося нічого земного, позбавлений емоцій і барв, він, здавалося, лунав звідусіль і заповнював мою голову. Його велич пригнічувала, попри те що я й далі не бачила його обличчя. Чим довше я дивилася на нього, який, здавалося, поглинав останні промені призахідного сонця, тим фантастичнішою видавалася мені думка про реальність їхнього роману з Амеликою. У якийсь момент мені захотілося впасти ниць і, подібно до нього, злитися з тією Тьмою, яку він випромінював. Він явно щось робив із моєю свідомістю, виламуючи її на зручний для себе лад, підкорюючи, переплавляючи, перефарбовуючи.

— Моє полювання було вдалим, — я змусила себе відвернутися, щоб вирватися з-під його гіпнозу й знову стати собою. Вдалося це не без зусиль, але винагородою став зітх за моєю спиною й насмішкувате:

— А ти сильна...

Я підійшла до вимикача, мені потрібне було світло, щоб розвіяти ці тіні, але мене зупинив його голос:

— Не треба, тут і так надто багато Світла, ти випромінюєш його, як наднова.

— Хочеш сказати, що я можу так само й закінчити?

— Я хочу сказати, що мені огидне Світло, от і все. Але ти сильна, і це мені подобається. Шкода, що я не зійшов до тебе раніше, коли ти сама так жадала нашого знайомства.

— І що ж спонукало тебе прийти до мене зараз, до мене додому, коли я тебе й не кликала, й не чекала? — я стояла до нього спиною й відчувала, як між лопатками починають проступати бісеринки поту, він обмацував мене поглядом, і це було гидке відчуття. Хотілося зіщулитися, але я останнім зусиллям волі змушувала себе тримати спину рівно, голову високо піднятою, а плечі розправленими. Він ламав мене. Не знаю, навіщо йому це було потрібно, але він дуже хотів дотиснути мене, зробити так, щоб я бодай на мить, але підкорилася йому. Я починала розуміти, яким чином потемніла Амели, і в мені більше не залишилося ані краплі сумніву щодо неї — він зламав її, зірвав, розтоптав. Як вередлива дитина топче квіти — не тому, що вони їй потрібні, ні, просто тому, що може це зробити.

— Я знаю, про що ти зараз думаєш, але вона справді дуже мені дорога. Найменше я хотів би бажати їй зла, — нарешті він послабив хватку й таки вирішив позначити мету свого візиту. — Твоя подруга — діамант у моїй колекції, а я не звик розкидатися коштовностями. Я знаю, що ви були там удвох, урятуй її, і тоді я допоможу тобі.

— У чому ж ти можеш мені допомогти? — я була зайнята тим, що обережно, міліметр за міліметром, просувала руку по стіні в напрямку вимикача.

— А що, як я скажу тобі, що все можна повернути назад і ти повернешся в той самий вечір, коли твоє життя так змінилося, і просто не відпустиш від себе Деметріума до ранку, і вся історія піде інакше? — прошелестіло за моїм плечем.

Він був так близько, що я відчувала його крижаний подих на своїй шкірі.

— Це неможливо, — якомога байдужіше сказала я, — навіть пророкам не під силу змінювати нитки минулого.

— А хто тобі сказав, що для цього потрібен пророк? — насмішкувато хмикнули мені в потилицю. — Ці імпотенти ні на що не здатні, навіть передбачити нічого нормально не можуть, добровільно скувавши себе ланцюгами заборон. Я сам поверну тебе в минуле. Думай.

Із цими словами мене обдало крижаним поривом, і тієї ж секунди я натиснула клавішу вимикача — м’яке, тепле світло омило спальню, а я залишилася стояти в цілковитому виснаженні, відчуваючи, як липне до спини абсолютно мокра футболка. Він пішов нечутно, здійнявши в мені бурю, і я зрозуміла, що зараз мені життєво необхідно поговорити з Учителем, і ця розмова важливіша за все, що відбувалося раніше. Невже й справді в нашому світі існує сила, здатна повернути минуле, переграти його, змінити?

Мій мобільний лежав там само, де я його й залишила, на столі у вітальні, жоден із відвідувачів, а їх, як я тепер зрозуміла, тут побувало чимало, не спокусився простеньким андроїдом. Сил і настрою на непотрібну балаканину в мене не було, тому я відстукала Каті бадьору СМС, що Дем потрапив в автомобільну аварію, але зараз усе гаразд і він перебуває на лікуванні, хвилюватися нема про що, і він сам зв’яжеться з нею найближчим часом. Звісно, в ідеалі варто було б злітати до нього і, взявши його мобільний, продублювати їй повідомлення, але після всього того, що я вже дізналася про нього, мені зовсім не хотілося йти до нього додому. До того ж хто знає, може, на мене там теж чекає «подаруночок»?