Розділ 5

Коли ми повернулися назад, у готелі стояла гробова, незвична для цієї пори доби тиша. Потягнувшись до Учителя, я наштовхнулася на глуху стіну — він навмисно відгородився від усіх, мабуть, щось недобре вони знайшли в барі Відвергів. Не можу його за це винити, йому, так само як і мені, багато чого потрібно було обдумати й, найімовірніше, переосмислити.

Попрощавшись з умиротвореним Ведмедем, я поспішила до свого номера — не терпілося змити із себе сіль і розмову із «сестричкою». Однак на тумбочці біля ліжка на мене чекав черговий презент — овальне дзеркало в срібній рамі, приголомшливо стилізованій під витвори часів Ренесансу, і свіжий букет ромашок, розбавлений блакитними зірочками незабудок. Як і минулого разу, ні записки, ні натяку на особу таємничого дарувальника. Розцінити ці знаки уваги можна було як завгодно — від звичайного залицяння до прихованої загрози, хоча нічого загрозливого ні в плюшевому ведмедику, ні у відполірованому склі я не помічала.

Нашвидкуруч ополоснувшись, я знову спробувала зв’язатися з Учителем — знову тиша. Ведмідь, судячи з його спокійної аури, яку я відчувала крізь стіну (виявилося, що в нас сусідні номери), просто спав, найбезсоромнішим чином скинувши на підлогу подушки й ковдру. Братців я поки що вирішила не турбувати, а от із Валентином варто було б поговорити, хоча б щоб дізнатися, як загалом почувається Дем. Від самої думки про нього в роті з’явився кислий присмак, наче від надкушеного лимона, а ще я згадала, що так і не зв’язалася з Катею, дивно, що вона досі не обриває мій телефон.

До речі, а де він?

Я зазвичай кладу його в кишеню, бо не люблю всілякі дамські та інші сумочки, однак зараз там було порожньо. Побіжний огляд номера нічого не дав — телефона ніде не було. Я спробувала згадати, коли востаннє тримала його в руці, і з’ясувалося, що дуже давно, якщо враховувати всі події, які сталися за цей час, якраз перед нашим з Амели візитом до нічного клубу, а це означало, що він залишився в мене у квартирі, а ще це означало, що Катя ніяк не могла зі мною зв’язатися і, можливо, вже звернулася до поліції через зникнення Дема.

Ну що за мана, що взагалі зі мною відбувається — я стала неуважною, агресивною і водночас надто чутливою, одразу в сльози, наче ніжна панночка.

Коли я вийшла за межі готельного комплексу безпосередньо в головну будівлю, то зрозуміла, чому в нас панувала така тиша — на двері було накинуто полог спокою, невелике побутове заклинання, що гасить будь-які сторонні звуки, а от усередині Організації було, як завжди, метушливо — з лабораторій на склад і назад снували цілеспрямовані відуни, з кімнат відпочинку бойових магів періодично долинав гомеричний регіт, переморгувалися монітори спостереження, з редакторської тягнуло сигаретним димом, і лише в лікарняному крилі відчувалися спокій, тиша й стерильність, що, загалом, було й непогано. Погодьтеся, адже набагато гірше, коли всюди тиша і лише медики гасають туди-сюди?

І все ж, попри всю цю метушню й пожвавлення, я відчула, наскільки мало нас залишилося. Я пам’ятала часи, коли у вечірню зміну в коридорі було просто не проштовхнутися від метушливих і безтолкових Лезене третього й четвертого рівнів сили, коли відуни працювали цілодобово, забезпечуючи нас бойовими амулетами, зіллям та енергетиками, коли лікарі падали з ніг від утоми.

Чи добре це було? Звісно, ні, але... тоді ми були живі.

Це життя било в нас ключем, не стихаючи ні на мить. Я приходила додому лише для того, щоб переодягнутися в чисте, і знову, і знову кидалася з головою в саму гущу сутичок. Тоді, у ті часи на зламі століть, біль став моїм звичним станом, і я втратила пару хороших приятелів, перш ніж зрозуміла — час зупинятися, інакше я буду наступною.

Ні, вони не загинули під час сутичок і не потрапили в жорна Інквізиції, вони прийняли цю долю самостійно, у якийсь момент усвідомивши, що наша боротьба ніколи не закінчиться. На жаль, у ті часи подібний вибір не був рідкістю, і очільники організацій, як Світлих, так і Темних, у якийсь момент серйозно занепокоїлися стрімким скороченням особового складу.

Саме тоді було прийнято негласне й суперечливе рішення — скоротити кількість безглуздих сутичок. Сказано — зроблено, от тільки виявилося, що без цієї нескінченної боротьби наше існування для багатьох втратило сенс. Дуже багато Лезене пішли в нікуди, просто вирішивши відтепер вести просте «людське» життя.

Саме тоді, на тій хвилі, остаточно канули в небуття багато дрібних організацій, на кшталт медичної Академії, саме тоді я й познайомилася з Демом і вирішила відійти від бойовки, перейшовши до відділу журналістики. Той період у нас охрестили Великою Лезенесією, на кшалт Великої Депресії у людей.

Здавалося, Валентин на мене чекав, принаймні він анітрохи не здивувався моєму візиту.

— Я радий, що ти остаточно повернулася у форму, — він першим вирішив заговорити, оглядаючи мене професійним поглядом, — здається, нам усім не завадило б відпочити.

— Багато пацієнтів? — здивувалася я, оглядаючи абсолютно порожні палати.

— Не в цьому річ, — скривився Валентин і, взявши мене під лікоть, повів до свого кабінету, — щось дивне відбувається з усіма, здається, повертається депресія. Я сьогодні мимоволі став свідком однієї розмови: наші хлопці другого рівня, хороші бійці. Так от, вони стурбовані тим, як багато раптом з’явилося на ринку різного роду артефактів, причому не надто дорогих і не надто потужних, але в чималій кількості. Вони побоюються, що епоха магів минає, настає час відунів і відьом.