Розділ 4

Раптом погляд Учителя став відстороненим, спрямованим усередину себе, а це означало, що він із кимось спілкується подумки. Усі мовчали, боячись навіть поворухнутися.

— Дитино, ти впевнена, що в барі могли перебувати люди? — нарешті він повернувся до нас. — Ні в скарзі, поданій головою Відвергів, ні у звіті Інквізиції немає жодної згадки про смертних.

— Я бачила сама, на власні очі, позаминулої ночі. Коли Амелика сиділа в барі, їх обслуговувала офіціантка, людина поза всяким сумнівом. Амели вирішила про всяк випадок уточнити, і їй підтвердили, що в цьому барі офіціантами працюють лише люди.

— У якому це сенсі — бачила на власні очі? — пожвавився Тигра. — Ти в ліжку спала, я особисто перевіряв.

— Погано перевіряв, значить, — сказав Учитель, рішуче підводячись. — Отже так, Тигра і ви двоє, зараз зі мною, летимо в цей бар і самі подивимося. А ти, дитино, бери Андре під руку — і на курорт, поправляти здоров’я, і без заперечень.

Із цими словами він плеснув у долоні, і перед нами відкрився портал, навіть не портал, а порталище, здатне вмістити одночасно зо сотню Лезене. Помітно скислі братці синхронно помахали мені рукою, заходячи у вирву, Тигра навіть не удостоїв мене поглядом, а Учитель, ідучи, підморгнув мені, чим просто приголомшив.

Коли ми нарешті залишилися вдвох із Ведмедем, той, мовчки підійшовши до мене, міцно обійняв і притиснув мою голову до своїх грудей, як завжди без слів розуміючи, що саме мені зараз необхідно.

— Ти розумниця, дуже добре трималася.

— Думаєш? — прошепотіла я, піднімаючи до нього залите сльозами обличчя. — Мені нестерпно бачити, яким він став. Ще й цей мишолов, ну чому, чому декому обов’язково треба лізти куди не слід і плутати всі плани?

— У нас були плани? — він, діставши хустинку, обережно промокнув сльози з моїх вій, а потім поцілував у ніс. — Здається, зараз єдиний план — це нагодувати тебе, тож бігом іди по купальник і полетіли в Аланью.

— Чому саме туди?

— Ти ж сама сказала — отримати максимум енергії за мінімум часу, тож нам саме туди. Море, спека, млость, багато алкоголю, напівголих жінок і чоловіків, які їх жадають.

— Ведмедю, а ти точно не Інкуб? — остаточно заспокоївшись, я тепер міркувала, де б мені взяти купальник, додому було не можна, судячи з усього, з іншого боку, я ж не на курорт насправді збираюся, а в їдальню швидкого харчування, тож і сарафана вистачить.

— На жаль, — він нарешті випустив мене з обіймів. — А що це за іграшка в тебе? — кивнув він, дивлячись на ведмежатко, якого я прилаштувала біля кавоварки й забула про нього.

— Коли я зайшла в номер, то побачила його біля подушки, а на тумбочці стояли мої улюблені ромашки. Я думала, це ти мені приніс, Дем же все забув. Це був не ти?

— Ні, не я, вибач, але в мене тоді було одне бажання — дістатися номера й проспати добу, не менше.

— Дивно, — протягнула я задумливо, — тоді, можливо, Учитель? Здається, більше ніхто не знає про мою любов до ромашок і плюшевих ведмедиків.

— Так, гаразд, досить розмовляти, полетіли швидше. Ти з кожною хвилиною виглядаєш усе більш виснаженою, і в мене серце розривається, коли дивлюся на тебе. Ти впевнена, що впораєшся власними силами?

— Само собою. Я через це вже проходила, усе буде добре, просто мені потрібне місце, де багато людей, розслаблених і спраглих простих задоволень.

Аланья зустріла нас, як будь-яке курортне місто, — широко розкритими обіймами, східними ароматами й таким радісним для будь-якого Світлого умиротвореним людським гомоном. Навіть Ведмедя пройняло, і він, розправивши плечі, широким кроком попрямував до найближчої крамнички із солодощами, я ж, запримітивши невеличкий бутик, що пропонував відпочивальникам усілякі курортні дрібниці на кшталт копійчаних купальників, більше схожих на павутинку, та кремів для засмаги, купила нам з Андре цілком пристойного вигляду пляжний одяг.

Буквально за якихось пів години, коли я, щаслива, розслаблена й накупана, ліниво підхоплювала нескромні думки й бажання, що струменіли навколо людей, до мене раптом дійшло, що я не єдиний суккуб у цьому ресторані. Я відчула сестру одразу, щойно набрала необхідний мені мінімум енергії, і тепер, сидячи на лежаку, озиралася, намагаючись її відшукати. Ведмідь лежав поруч, заплющивши очі, з абсолютно дурнуватою усмішкою на обличчі й просіював крізь пальці пісок, безсумнівно, теж заряджаючись. Я вирішила його не відволікати, нам обом добряче дісталося, і ми, а особливо він, заслужили ці хвилини релаксу.

Відшукати її було неважко, тим більше що вона й не ховалася, а сиділа біля барної стійки пляжного ресторанчика й невідривно дивилася на мене. Я не одразу її впізнала, а впізнавши, не змогла стримати здивування — це була та сама суккуб, яку я бачила в нічному клубі зі Сварею та Неоном.

Я не вірю й ніколи не вірила в збіги. Особливо беручи до уваги все те, що останнім часом почало з нами відбуватися. Погравши кілька хвилин у «переглядки», я вирішила до неї підійти, тим більше що вона не робила спроб зблизитися, але й не ховалася.

Вона була класичною Темною суккуб, якими їх зазвичай уявляють і малюють люди: чорне волосся важкою хвилею спадало з плечей за спину, величезні, темні, мов маслини, очі під високими, наче вугіллям окресленими бровами, яскраво-червоні губи й ідеальна, алебастрово-шовкова шкіра. Усе це разом із високим зростом та бездоганною фігурою, безсумнівно, зводило чоловіків із розуму навіть без магії, а зараз на ній не було навіть натяку на магічний вплив.