Розділ 1

Я дивилася на чоловіка, що сидів на дивані, а в моїй голові думки, мов горобці, стрибали з гілки на гілку. Це було настільки жахливо, безглуздо й неправильно, що ніяк не вкладалося в мою картину світобудови. Інкуб не міг стати людиною хоча б тому, що, на відміну від решти Лезене, ним ніколи й не був! Або ж нас усіх колись дуже-дуже давно добряче обдурили.

— У якому це сенсі — людиною? Хіба це взагалі можливо? — я продовжувала на всі очі витріщатися на Дема, а він у відповідь якось невпевнено, запобігливо й несміливо усміхнувся. Це мене добило остаточно. Переді мною сидів хто завгодно, але не мій коханий чоловік, заради якого я полізла в найсмертельнішу авантюру свого життя.

— Ходімо вийдемо, дитино, треба поговорити віч-на-віч, — Учитель вийшов із кабінету, ведучи мене за собою. Я не опиралася, здавалося, з мене вийшло все життя, і я рухалася на автоматі.

Він відвів мене до однієї з численних кімнат відпочинку чергової зміни й посадив на диван, потім дістав із бару пляшку коньяку й налив повний келих:

— Пий залпом і слухай уважно. Справи зовсім кепські, і я гадки не маю, чим усе це закінчиться для всіх нас. І, кажучи «всіх нас», я маю на увазі популяцію Лезене. Усіх, включно з Відвергами й тими, хто давним-давно обрав спосіб життя звичайної людини.

— Ти хочеш сказати, що це навіжені монахи з ним таке зробили?

— Розумієш, у чому річ, дитино, коли ми прилетіли, він уже був таким. Більше того, у нього повністю знищена пам’ять. Він пам’ятає лише тебе, та й то невиразно. Ми не знайшли більше нікого живого в шахтах. Сварріор використав Відьомське полум’я, і всі не Лезене перетворилися на попіл, а Лезене, які потрапили під його дію, прокинулися вдома після коми, дивись сама, — і, підійшовши до мене, він недбалим жестом перекинув у мою свідомість шматок своєї пам’яті.

Це був новий, ще не відомий мені спосіб ділитися минулим, і він був максимально зручним — ти не перебував подумки в тілі іншого, не проживав його емоції та почуття, а бачив усе, наче по телевізору, стороннім спостерігачем.

Я побачила себе збоку, мабуть, вони прилетіли саме тієї миті, коли Ведмідь потягнув мене через портал. Ось він відкриває віконце. Треба ж, як ми туди вдвох протиснулися, хоча від мене на той момент залишився хіба що одяг. Я не одразу зрозуміла, що це за ганчірочку тримає в руках Андре. Побачила я й те, що раніше було Демом, — ті самі ганчірки на підлозі, в яких вгадувалися невиразні обриси тіла. Він так само танув, як і я, і це було тим дивніше, що саме в цю мить він викачував із мене всю енергію, що залишилася, зв’язок обірветься трохи пізніше. Ось зміщується фокус, і я бачу групу монахів, до яких наближається Сваря, і тут-таки все осяюється спалахом нестерпного світла. Якби я була в цю мить там, то, безсумнівно, осліпла б. Так, Відьомське полум’я — це найруйнівніший артефакт нашого світу, і, здається, я знаю, хто забезпечив мого друга цією зброєю, а це означало, що його дружина так само, як і він, уже вийшла за межі категорій, адже його створення було підвладне лише найвищій відьмі. Від монахів та Інквізиторів, які біжали у їхній бік, не залишається нічого, навіть попелу. Дема захищає чийсь захисний купол, і я бачу, як він повертається до життя. Тіло набуває тілесності, риси обличчя стають чіткішими, хоча на цей момент наш зв’язок уже абсолютно точно розірваний. Він сідає на підлозі й ошелешено дивиться навколо, а потім ставить запитання, від якого, гадаю, у всіх настає шок:

— Хто ви?

На цьому, слава Сутінку, видіння обірвалося, і я повернулася назад у теперішнє.

— Що ми з усім цим будемо робити? — мій голос звучав безпорадно, та я саме так зараз себе й почувалася.

— Для початку ви всі вирушите додому й як слід відпочинете. Я так розумію, що просити тебе не наражатися на небезпеку марно. Ти все одно все зробиш так, як вважатимеш за потрібне. За ці дні ти мені наочно це продемонструвала. Але я сподіваюся, ти розумієш, що нічого не закінчилося, за великим рахунком нічого ще й не починалося.

Я сиділа, похмуро опустивши очі.

— Учителю мій, а скільки ж зараз залишилося Лезене у Світлій сотні? Враховуючи, що Дем тепер людина, — на цих словах мій голос захрип, — а Ведмідь вийшов за ранги? Виходить, Темрява має перевагу?

— Не зовсім, — Учитель налив і собі та сів навпроти. — У них там теж деякі зміни. Сама розумієш — про таке не сурмлять на всіх кутках, але якісь у них там втрати. Так. Ну й Неонілла, так само як і наш дорогий перевертень, теж вийшла за ранги. Тож наші цифри, як і раніше, рівні. Ти не про те зараз турбуєшся, зрозумій нарешті — на тебе полюють, і найкраще було б, якби ти погодилася пожити деякий час у готелі при організації.

Я замислилася. Це, до речі, була чудова ідея. По-перше — захист, він був необхідний, по-друге — відпочинок і релакс, чого зараз не могло бути вдома: надто вже там усе нагадувало про колишні, безтурботні дні. Ну й, по-третє, я не могла залишити Дема самого, але бути з ним під моїм дахом, саме там, де ми були такі щасливі, було понад мої сили.

Відчувши пильний погляд між лопатками, я озирнулася — у дверях стояв Ведмідь і невідривно дивився на мене. Він, зрозуміло, все чув і, здається, раніше за мене зрозумів те, що я не можу, не маю права зараз залишити Дема, коли він став людиною, без пам’яті й, по суті, майбутнього. Хай би як я кохала Андре, поки я потрібна Деметріуму, я буду з ним.

З іншого боку, це означало, що нам потрібно викластися на максимум, але розгадати цю загадку й знайти винних. Тільки тоді ми з Ведмедем зможемо бути разом.