Розділ 21

Придивившись уважніше, я помітила біля однієї зі стін групу монахів, вони тримали в руках щось схоже на короткі жезли, звідки на нас і йшла атака. Хтось забезпечив їх зброєю з арсеналу суккубської магії, але навіть не це було дивним. Питання, як вони отримали те, що підвладне лише першорівневим Лезене, було другорядним, на перший план вийшло інше — а як вони взагалі змогли їх використати? Я, як і всі, весь цей час думала, що магічні предмети можуть використовувати лише Лезене, якщо ж одна проста людина, отримавши магічний артефакт, здатна покласти на лопатки групу Лезене, то це вже була глобальна проблема.

Часу на роздуми не було, поверх щита, який давав амулет, я поставила ментальний захист. На жаль, до Дема, який не подавав жодних ознак життя, я дістати не змогла, але хоча б оберігала нас із Ведмедем, сподіваючись, що, раз ми змогли витягнути його з тієї кімнати, то в разі впадіння в кому в нього спрацює телепорт. Про те, що він міг померти по-справжньому, я думати не хотіла й не могла. Усі свої сили я вкладала в підтримання захисту, здавалося, жезли в руках у людей були невичерпними, щит постійно стоншувався, і мені доводилося знову й знову його підживлювати.

Раптом я відчула, як щось почало буквально висмоктувати з мене енергію, спочатку я подумала, що збожеволів амулет, подарований мені Учителем, але відтік був надто потужним, і я здогадалася подивитися в бік Дема. Навколо нього замерехтіла спочатку парасолька універсального щита, слабенького, доступного кожному Лезене, а потім, так само як і в мене, на нього зверху опустилася сфера ментального захисту, водночас обриси його тіла набули чіткості, а шкіра порожевіла. Він пив мою енергію, забираючи по максимуму, в якийсь момент він зміг розплющити очі й подивитися на мене збентежено й благаючи водночас, і я зрозуміла — він робив це свідомо, щоб урятувати себе. Не можу сказати, що я була до цього не готова, адже ми довірилися одне одному, і гіпотетично він міг зробити це будь-якої миті, але... але в моїй душі завжди сиділа впевненість, що він ніколи так не вчинить. Чому? Тому що так ніколи не вчинила б я, навіть помираючи, я не стала б брати в нього ані краплі. Я готова була віддати йому всю себе, так, але з власної волі.

Приміщення тим часом почало поступово заповнюватися димом, а це означало, що брати видихлися і, сподіваюся, зараз уже в себе вдома. На мій величезний подив і, на щастя, — на величезний подив монахів, мій ментальний щит стримав антимагію, і основний захист продовжував триматися. Однак Дем забирав у мене надто багато, не церемонячись, і на свій жах я усвідомила, що в мені залишилося зовсім трохи, адже мені ще й доводилося тримати захист над собою та Ведмедем. Усе те, що я так ретельно накопичувала роками, він викачав із мене за лічені хвилини, при цьому продовжуючи виглядати так само жахливо, як і коли ми тільки його знайшли, складалося враження, що до нього теж хтось присмоктався й качав із нього енергію.

Ведмідь занепокоївся, я зрозуміла це з його прискореного дихання, сил на телепатію вже не було, я повисла на його руках і безупинно накачувала щит залишками своєї сили, у хід пішла основна енергія, та, що робила мене тим, ким я є. Я віддавалася повністю й не бачила кінця цьому опору, я намагалася й не могла розірвати свій зв’язок із Демом, не могла сказати ані слова Ведмедю, який щось кричав, але я його не чула. Простеживши за сповненим жаху поглядом Андре, я побачила, що мої пальці втрачають плоть, стоншуються, стаючи напівпрозорими.

На межі свідомості, краєм ока, я помітила розмитий силует, не схожий ні на монахів, ні на Відвергів, я не одразу, але все ж упізнала Сварю, який, тримаючи біля обличчя респіратор, щось кричав, дивлячись на нас:

— Портал, веди її через портал, дурне звірятко, я не встигну.

— Я не можу, це магія вищого порядку, — закричав Ведмідь, його губи були покусані до крові, а в очах плескалося божевілля.

— Ти зможеш, якщо ти її любиш, то зможеш, — із цими словами Сваря кинувся в бік кута, де засіли монахи, які продовжували атакувати нас магією. — Ідіть негайно, я постараюся їх затримати й витягнути Деметріума. У мене тут сюрприз припасений.

Він не встиг договорити, як амулет, подарований мені Учителем, розжарився до білого й із тихим, жалібним дзвоном луснув, обсипавши мене найдрібнішими уламками, щит, який я тримала, почав згасати, у мені більше не залишилося ані краплі магії, тільки біля серця жевріла крихітна іскорка.

Ведмідь, видавши рик, у якому не залишилося нічого людського, під останніми уривками щитів відкрив крихітне віконце порталу, що тремтіло, наче пташеня, і, схопивши мене, оглушену, напівосліплу, напівмертву, в обійми, спиною назад упав у вирву...

Я не знаю, скільки минуло часу, поки він у відчаї стрибав із порталу в портал, намагаючись розірвати наш із Демом зв’язок, але в якийсь момент я відчула, що від мене з легким, практично нечутним стогоном щось відірвалося, і тієї ж миті я перестала втрачати енергію.

— Зупинися, — я навіть не прошепотіла, радше подумала, але він, мабуть, прочитав це за слабким рухом моїх губ і сів на каміння, дбайливо тримаючи мене на своїх колінах.

Я не одразу зрозуміла, де ми опинилися, але обриси цих гір були мені нескінченно знайомі. Тоскана, моя батьківщина, місце сили, місце, де я народилася, де мене навчала моя безмежно обожнювана Єва.

Наближалася година світанку, і сонце забарвлювало верхівки в рожевуватий колір. Неймовірно красиве видовище — рожеві гори, яке щастя, що я побачила його знову, перш ніж піду з цього світу. Я спробувала прикрити очі, але помітила, що моя рука, яка стала напівпрозорою, не затримує світла. Я зрозуміла, що помираю, у мені не залишилося ані краплі магії, усе було випито без залишку, не знаю, що мене ще тримало на цьому світі, мабуть, любов Ведмедя.