Розділ 20

Спочатку все йшло добре, настільки, що я навіть почала сподіватися на позитивний результат усієї операції. Мою голову почали відвідувати абсурдні думки про те, що ми пройдемо весь шлях, не зустрівши жодного ворога, уникнемо всіх пасток і врятуємо Дема винятково легко й безболісно.

Перед вечерею Хвіст злітав до будівельного магазину, де купив чотири респіратори, вислухав шквал моїх претензій і зганяв ще за одним. Потім я, незважаючи на шалені протести, відправила Ведмедя набиратися сил та енергії, а хлопців змусила ще раз перетрусити весь їхній магічний арсенал. Не вистачало ще, щоб у найвідповідальніший момент з’ясувалося, що ми забули енергоамулети на столі в кухні.

Я взагалі весь цей день поводилася невластиво для себе — металася від одного до іншого, по сто разів усе перевіряла, ставила хлопцям якісь дурні й абсурдні запитання. Мене переповнювала жага діяльності, і, якби не визначений мною ж час початку операції, я вирушила б туди одразу після вечері. Але ні, довелося вбивати час порожніми розмовами й нікому не потрібними діями.

У призначену годину ми вчотирьох стояли біля вентиляційної шахти метро, максимально віддаленої від потрібної нам точки входу. Маршрут був вивчений напам’ять, а щодо своєї відсутності я вже не хвилювалася — гірше за те, що чекало на мене внизу, вже не буде. Діяти потрібно було швидко й якумога непомітніше, тому вирішили по максимуму використовувати амулети — вони не так фонили магією, якщо можна так сказати. Ведмідь знову надів мій подарунок із ментальним щитом і підвіску з універсальним захистом, слабеньким, але йти зовсім голим не варто було. Брати теж обвішалися оберегами, я не змогла точно визначити їхню дію, але якщо вони їм довіряли, значить, уже не раз використовували. Побачивши, як я дістаю з кишені пам’ятний сірий мішечок, Ведмідь витріщив очі:

— Ти ж його віддала Амеліці?

— Коли ми прилетіли додому з нічного клубу, вона, найімовірніше, розуміючи, що їй це з рук не зійде, передала його мені. Тож стій смирненько й не ворушися, і взагалі станьте всі купкою навколо мене, — скомандувала я.

Взагалі мені не зовсім подобалася ця тенденція, я починала ставати командиром нашого загону, а це було зовсім погано. Адже я не лідер і ніколи ним не була, я радше муза.

Діставши з мішечка дрібку сріблястого порошку, я розвіяла її над нами. Добре, що Хаос попередньо намалював навколо нас коло однією з крейд, які прихопив із собою, стіна незначущості приховала наші дії від і так нечисленних перехожих, усе-таки я правильно вибрала час. Кожен із нас роздвоївся, розтроївся і врешті-решт отримав по чотири копії, і ніхто, навіть найуважніший Лезене, не зміг би відрізнити оригінал від підробки.

— Це в нас називається клонування, — коротко реготнув Хаос, після чого кинув кожному по мітелочці. Ведмідь же випив зілля прискорення з блакитного флакончика. Цікаво, де він його весь цей час ховав, адже навіть нічого мені не сказав. Теж, чи що, звів знайомство з якоюсь відункою? Я відчула укол ревнощів, але часу на ці дурниці вже не було. Я змахнула пір’їнками, які розсипалися на моїй долоні, обплітаючи мене попелом, після чого відчула потік чистої енергії, що змусив ноги пританцьовувати.

— Побігли, — прошепотів Хвіст, — дія хвилин на десять, має вистачити, — і з цими словами він, виламавши вентиляційну решітку, стрибнув усередину. Не роздумуючи, ми всі вирушили за ним та пригоди почалися.

Внизу Ведмідь одразу трансформувався, оскільки шахта була б для нього замала, та й швидкість була потрібна хороша. Він вибрав подобу гепарда і, не чекаючи на нас, зник у відомому напрямку, ми побігли за ним. Це надзвичайне задоволення — бігти під прискоренням, ноги самі несуть тебе куди потрібно, без утоми й дурних думок на кшталт: «А що, як я зараз спіткнуся». Я сканувала простір і доволі швидко виявила ту саму «стіну», про яку говорив Андре. У його описі вона виглядала дещо інакше, я ж відчувала її як густий кисіль, у якому в’язли мої сканери. Водночас я виявила й інші аури, не лише наші, це явно були Відверги, і їх було набагато більше, ніж п’ятеро. Монахи, якщо вони й були, явно, як істоти немагічні, ховалися за своєю стіною з диму, і жодного сліду Дема.

Раптом я відчула легке поколювання, а мій амулет засвітився яскравим світлом — я влетіла в першу пастку. Наші противники теж вирішили покластися, зокрема, на допомогу магічних предметів, тож грудки землі, що лежали під ногами, не викликали ні в кого з нас запитань. Однак цвинтарна земля, та ще й заговорена відьмою, могла піднести сюрприз у вигляді зниження швидкості, а то й узагалі сплутування ніг, що нам наочно продемонстрував Ведмідь, раптом полетівши через голову шкереберть.

Коротко вилаявшись, що вельми комічно виглядало у виконанні звіра, він піднявся на лапи, обтрусився й сердито глянув на нас — чи не сміємося ми над ним. Але всім було не до сміху — нас чекали й підготувалися, і невідомо, скільки ще пасток і яких саме вони тут понаставляли. Нашвидкуруч переговоривши, ми вирішили, що рухатися потрібно навпростець до того місця, де гасне магія, по можливості не звертаючи уваги на перешкоди.

Але далі бігти не довелося, нас атакували, одразу й без підготовки. Я все-таки була надто високої думки про їхні розумові здібності, а може, й про наші заодно. Поки ми стояли й розводили непотрібні балачки, вони тихо й непомітно оточили нас, і тепер ми стояли під шквальним вогнем із вогню, води, вітру та всіляких інших магічних «привітів». Приводу для паніки поки що не було — я побачила, як над братами й Ведмедем розкриваються парасольки захисту, по яких стікають атакувальні закляття, але довго так тривати не могло.