Розділ 16

Звісно, це був Андре, він трансформувався ще в польоті й упав до мене на ліжко вже у своєму справжньому вигляді, ледь не проломивши його. На нього було страшно дивитися — під синюшно-блідою шкірою виразно виділялися звивисті сліди, схожі на змій, м’язи зводило судомами, і при всьому цьому він був непритомний. Ми завмерли, побачивши цю моторошну картину. Добре, що регенерація у перевертнів працює в будь-якому стані й вони це не контролюють, не минуло й п’яти хвилин, як його дихання стало рівним і він розплющив очі, але на цьому все припинилося, його стан більше не поліпшувався, мабуть, не вистачало енергії.

Це видовище вмираючого Ведмедя настільки мене вразило, що я мало не в істериці кинулася йому на шию. Мабуть, спрацював стрес усіх останніх днів, і психіка пішла тріщинами, мене трясло як у лихоманці, і я все сильніше притискалася до нього, захлинаючись сльозами. Амеліка стояла осторонь, не розуміючи, що робити, але вона була вражена не менше за мене.

— На тебе напали? Хто? Де? — здавалося, вона готова була просто зараз кудись бігти й убивати всіх без розбору.

Відверто кажучі, компанія в нас підібралася ще та: дві суккуби з розхитаною нервовою системою і напівживий перевертень з ослабленою регенерацією.

Я нашвидкуруч просканувала його і зрозуміла, що мала рацію — він був випитий досуха, ані краплі енергії, ці кілька днів він не відходив від мене й не мав можливості зарядитися як слід (крім енергоамулетів перевертні черпають енергію від природи, але для цього їм потрібно піти подалі від міського шуму і хоча б годинку, а то й дві помедитувати, лежачи в якій-небудь гущавині), а витрачав багато, набагато більше, ніж зазвичай. Адже трансформацію теж необхідно підживлювати, а він тільки зараз пробув понад дві години в образі кажана.

Він дивився мені в очі й мовчав, я теж не знала, що сказати, та й які слова тут можуть бути. Рішення прийшло непомітно, здавалося, що за мене його хтось ухвалив, але воно було єдино правильним, я, звісно, не мати-природа, але краща за енергоамулет. Я нахилилася до нього ближче й припала губами до його губ, він був зараз як пересохлий колодязь, і його необхідно було наповнити, а в мене було так багато, що я дозволила собі перелитися в нього. Раз за разом я вдихала в нього своє життя, свою ніжність, своє нерозтрачене кохання. Я не дозволила цій тонкій рожевуватій ниточці перерватися, я живила його доти, доки не відчула, як сильно стиснули мене його, до цього безвільні, руки, як несамовито забилося його серце, тільки тоді, зрозумівши, що все позаду, я відсторонилася.

— Я сподіваюся, всі живі, — голос Амеліки повернув мене в реальність. — Скажи на милість, дорогий Андре, ти планував вчинити суїцид біля ніг своєї прекрасної дами, чи що це щойно було?

Він виглядав цілком здоровим, хоч і безкінечно збентеженим, я пішла на кухню й повернулася зі склянкою води та печивом — після регенерації звіромаги надзвичайно ненажерливі, а з їжі в мене було тільки це.

— Любий, — я знову присіла поруч із ним, — хто на тебе напав? Я раніше не бачила подібних ушкоджень, що це за магія? Чи це щось нове від Домініканців?

Він почав їсти, але продовжував уперто мовчати й ховав очі. Ми з Амелікою переглянулися, щось тут було не так.

— Ти сам розповіси, що з тобою сталося і хто тебе атакував, чи мені знову застосувати підкорення? — я починала злитися. — Не забувай, твій амулет досі в мене, а ти зараз переповнений моєю ж енергією і закритися ну ніяк не зможеш.

— Ніхто на мене не нападав, — нарешті пробурмотів він із набитим ротом, — так вийшло просто.

— Якось так просто вийшло, — Амеліка обурено вперла руки в боки. — Ти залітаєш сюди, весь горілий, падаєш непритомний на, між іншим, батистові простирадла, лежиш тут увесь неживий, і що ми чуємо — так вийшло? Давай вивалюй усе начистоту.

— Я куплю нові.

— Так, ти мені зуби не заговорюй, — тепер уже, оговтавшись від шоку й істерики, завелася я, — що з тобою сталося?

— Я дізнався, де ховають Дема.

— І? Що далі? На тебе напали? Вони тебе помітили? Розумієш, що, якщо тебе помітили й атакували, значить, вони зрозуміють, що їхнє сховище розкрито, і його перевезуть й заховають десь далі, і все наново доведеться починати.

— Ніхто мене не помітив, — тепер розпсихувався вже він. — Я їх вистежив, переконався, що це саме те місце, і полетів до вас, але я ж не міг відкрити портал просто поруч із ними. Вирішив відлетіти подалі, а тут дощик, шорстка намокла, дезорієнтація, ну я й влетів у лінію високовольтних проводів, заплутався там… далі ви бачили.

І він, страшенно ображений і скривджений, утупився у вікно, а ми буквально звалилися на підлогу в нападі неконтрольованого реготу.

— Знаєш, Ведмедю, це воістину була б найбезславніша загибель для такого прославленого й доблесного лицаря, як ти, — я від сміху ледве могла говорити, я бачила, що йому ніяково, прикро, соромно, але нічого не могла із собою вдіяти. Здається, коли все це закінчиться, нам усім потрібно буде полетіти до моря й приводити до ладу свою нервову систему.

Він, більше не кажучи ні слова, встав і, відкривши портал, покинув нас.

— Образився? — Амеліка, витираючи сльози, встала з підлоги й усілася в крісло.

— Напевно, я б теж образилася, але, чорт забирай, чому це так до біса смішно?