Розділ 15

Постукавши у двері — радше для годиться — й почувши шурхотливе: «увійдіть», наш супровідник якось непомітно зник, лишивши нас самих. Мить повагавшись, Амі рішуче штовхнула двері й зайшла до кабінету. Це було сіре й похмуре приміщення з мінімумом меблів — доволі убогих, але тут принаймні не було накурено й стояла тиша. Під стать кабінету був і його господар: повз такого на вулиці пройдеш і не помітиш. Маг другого рівня сили (мабуть, найпотужніший із цієї зграї) справляв враження безпросвітної сірості й недомитості. Єдине, що впадало в око, — погляд водянисто-сірих очей: неприємно чіпкий, пронизливий. Під таким поглядом стає незатишно навіть праведнику.

Я не знаю, ким він був у минулому житті; тепер його аура була рівномірно сіра, без найменшого вкраплення іншого кольору — власне, це й об’єднувало їх усіх: вони повністю втратили свої колишні барви й злилися в єдину масу.

— Яка честь для нас, — і голос у нього теж був позбавлений будь-яких барв, — сама неперевершена Амеліка тут, у цьому убозтві. Сподіваюся, ви не проти, але я скористаюся захистом — хотілося б розуміти, що всі мої рішення мені не нав’язані.

І він недбало показав пальцем на зів’ялу троянду, приколену до лацкана піджака.

— Та ну що Ви, — Амі обрала той самий тон, що й співрозмовник. — Я чудово розумію і поділяю ваше ставлення до нас, суккубів. Але Ви ж розумієте: щоб зім’яти цей захист, мені знадобиться менше ніж пів хвилини.

— Безперечно. Але поки Ви його ламатимете, вас встигнуть знешкодити. Ні-ні, — він виставив уперед долоні, — не подумайте нічого поганого: я жодною мірою вам не погрожую. Просто хочу, щоб Ви розуміли: я можу за себе постояти, попри всю Вашу силу й уміння. Отже, чим зобов'язаний такої честі бачити Вас, прекрасна?

— Скажіть, як я можу до вас звертатися?

— Припустімо, Леонід. І прошу: давай на «ти». Здається, хвилини досить, щоб розвести всі ці китайські церемонії.

— На «ти» — то на «ти», — погоджуючись, кивнула Амочка. — Як ти знаєш, Льоню, я раніше працювала шеф-редакторкою одного доволі відомого журналу. Але в силу обставин тепер лишилася без роботи, а жити я звикла на широку ногу.

Брови Леоніда здивовано поповзли вгору.

— То ти що, на роботу до мене влаштовуватися прийшла? Невже у Великого Лодоса все так погано з грішми?

— Я не маю поняття, в якому стані його фінанси. Подивися на мене: як ти думаєш, така жінка, як я, житиме за чужий рахунок?

— Ні, але… що ж я можу тобі запропонувати?

— Інформацію.

— Яку?

— Про вас. Про Відвержених, — і, бачачи, що в погляді опонента все ще питання, вона продовжила: — Розумієш, мені потрібна сенсація. Щось таке, за що я отримаю гроші. Багато, багато грошей. Щоб я могла років на десять полетіти на острови й пересидіти там, поки не вляжеться галас довкола мого переходу в Пітьму. Пропоную тобі угоду: ти дозволяєш мені приходити в цей клопівник, який ви гордо називаєте баром, — дивитися, слухати, спілкуватися, не більше, але з гарантією безпеки; а я у відповідь пишу про вас книжку. Виручку ділимо навпіл. Іде?

Він почав нервово смикати вузол краватки. Я його розуміла: ідея була блискуча. За третину гонорару з такої книжки можна було отримати величезні гроші — вистачило б купити три таких бари разом з усіма їхніми мешканцями, і ще лишилося б. Абсолютний ексклюзив: усі редактори всіх наших видавництв пересварилися б за право видати це в себе.

— Мені треба подумати, — нарешті сказав він. Я бачила, як у його голові жага наживи бореться з обережністю — і жадібність зрештою перемогла.

— Думай, тільки недовго. Я не збираюся сидіти тут вічність — на цю ніч у мене є плани цікавіші.

— Ти обіцяєш нікуди не встрявати, не лізти з розпитуваннями, не зачаровувати й не влаштовувати суккубських сюрпризів?

— Можна подумати, у вас є таємниці, — і вона засміялася низьким, грудним сміхом, який зводить чоловіків з розуму.

Дурний, дурний, дурний Відверг… Ну чому ти вирішив, що якщо надягнеш ментальний щит, то повністю захистишся від суккуба? Іноді нам узагалі не потрібно вдаватися до магії чарування. За стільки століть тісного спілкування з чоловіками — і смертними, і Інакшими всіх мастей — ми до дрібниць вивчили, як на кого впливати, чим пройняти, як змусити серце битися швидше й думати зовсім не головою. Я бачила зараз збоку багато чого — наприклад те, що цей сірий уже готовий іти за нею на край світу й цілувати поділ її сукні. Ну що, сильно тобі допоміг твій артефакт, га?!

— Гаразд, — Леонід, ухваливши остаточне рішення, підвівся з-за столу. — Ходімо в зал, вип’ємо, поговоримо в невимушеній обстановці. Поставиш свої запитання.

У залі за цей час нічого не змінилося: так само їли, пили, курили; парочка, яку я «запеленгувала» на вході, певно вирішила перебратися в інтимніше місце для парування. Леонід пройшов у найпристойнішу на вигляд клітку. Він іще не встиг сісти за столик, махнувши Амеліці рукою на диванчик навпроти, як поруч із нами матеріалізувалася офіціантка — на мій шаленний подив, смертна.

Наш візаві швидко, навіть не дивлячись у меню, зробив замовлення й витріщився на нас, насолоджуючись реакцією.

— Вона… що, смертна? — і Амелика абсолютно неетично ткнула пальчиком у бік дівчини, що відходила.