Розділ 14

Гаразд, з усім цим розберемося пізніше. Коли Дем повернеться додому, а ворога ми знешкодимо, я сяду й уважно вивчу все, що відбувалося в нашому світі за той час, поки я старанно грала роль слухняної дружини й відданої подруги.

Я уважно подивилася на них — моїх найближчих і найрідніших, які не могли терпіти одне одного з однієї-єдиної причини: обоє надто сильно любили мене.

— Друзі, я знаю, що ви й раніше одне одного не жалували, а тепер — то й поготів. Але я прошу вас: заради мене, заради успіху нашої справи хоча б на добу укладіть перемир’я. Нам потрібні всі наші ресурси, і якщо ви продовжите спілкуватися у звичному для вас дусі — нічого доброго не вийде. Ведмідь?

У його очах можна було читати, як у відкритій книжці: навіть рота не треба було відкривати, щоб усе стало ясно. Але, здається, він щось зрозумів: жарти й дурниці лишилися в минулому, так само як і дитячі образи.

— Так, малечо, я тебе почув. Обіцяю підходити до всього з холодним розумом і не сперечатися з тобою, навіть якщо я бачитиму, що ти не права. Тобі, мабуть, зараз видніше й набагато складніше, ніж усім нам, — адже на кону твоє життя і життя твого коханого.

— Ну а я зі свого боку обіцяю тебе не доводити, пухнастику, — Амелі випромінювала доброзичливість.

— Ну от, раз ми тут усі подружилися, давайте розробляти тактику. Час спливає, а ми тільки язиками чешемо.

— Що ти пропонуєш? — Ведмідь внутрішньо зібрався і, нахилившись у мій бік, весь перетворився на увагу. Амелі ж, як звичайно, накручувала на палець завиток свого перлинно-попелястого волосся і усміхалася.

— Пропоную таке: Амелі летить до Відвержених із такою легендою — вона давно хотіла написати про них статтю і ось нарешті підвернувся такий приголомшливий випадок, яким треба скористатися якнайшвидше. Приходить у бар, спілкується, випиває, кокетує, поводиться абсолютно природно. Жодного питання про Дема, жодного натяку на його зникнення, щоб не викликати підозри. Якщо раптом хтось зацікавиться мною — відповідь одна: ми не спілкуємося, я влаштувала істерику через перефарб і обірвала всі контакти. Ведмідь приймає подобу кажана й чекає Амеліку біля бару — на випадок, якщо доведеться йти з боєм. Я, перебуваючи в голові Амеліки, усе слухаю і запам’ятовую. Мені здається, нам і години вистачить: якщо вони справді мають стосунок до всієї цієї чортівні останніх днів, то ми все вивідаємо за цей час — алкоголь розв’язує язики, тим більше, що вони будуть на своїй території і навіть не підозрюють, що до них може затесатися шпигун.

— Ти думаєш? — скептично підняла брову Амелі. — Наша дружба була відома всім — невже вони повірять, що її можна так легко й просто зруйнувати?

— Ах, мон Амі, якщо я хоч трохи розбираюся в людях, а ж усі Інакші, крім нас, колись були людьми, то їх усіх єднає одна особливість, яку не змінити навіть ініціацією: судити про інших по собі. Усі Відверги мають сумнівні моральні якості, є й просто маніяки, як ти висловилася. Невже хоч в одній із цих порожніх уже голів може зародитися думка, що ти, ставши Темною, по суті лишилася Світлою? Невже колишня цілителька, яка з власної волі замість лікування взялася умертвляти, міркуватиме як ти? Вовкулак, що гризе горлянки членам своєї зграї, можливо — своєму творцеві? Ніколи їм і на думку не спаде, що ти мені допомагатимеш. Їм, яких відкинули, ніколи не зрозуміти мене, яка не перестала любити тебе. Ведмедя, який попри все повірив і тобі, і мені. Тебе, яка мучиться сумнівами через перехід. Не дано їм цього. Для цього треба було зберегти в собі людину і те, що складає людську сутність — совість, честь і розум. Але цього в них уже давно немає. І мені здається, Учитель помиляється ще в одному: їх не Сутінок відкидає, адже вони й далі можуть розпоряджатися силою, отримуючи на додачу можливість атакувати взагалі всіх. Їх відкидає людська природа, перетворюючи на бездушних маріонеток.

— Гаразд, переконала, — Амелі трохи повеселішала. — А як ти збираєшся бути зі мною? Підкорення? Так на відстані не спрацює.

— Є в мене одна дрібничка — для ритуалу, того, що зветься Єднання.

У них обох округлилися очі: в однієї — від шоку, в іншого — від здивування. І це зрозуміло: це було не банальне закляття, не амулет чи артефакт. Це була магія давня, що пам’ятає часи, коли нинішні гори були на дні океанів, а на місці океанів була суша; магія нині заборонена, магія крові — і те, що Ведмідь називав суккубськими штучками.

— Це що за ритуал такий? — здається, останні дні принесли Ведмедеві знань більше, ніж попередні століття.

Я сходила в спальню і, взявши з тумбочки мішечок із пилом, повернулася назад, дорогою погладивши Ведмедя по щоці, заспокоюючи.

— На, тримай. І ще ось, — я зняла з шиї амулет і простягнула його Амеліці, — він тобі сьогодні потрібніший.

Я одразу відчула себе голою і беззахисною — настільки я звикла до нього за добу.

— Ти з глузду з’їхала! — Ведмідь захлинувся від обурення. — Шеф тебе за це в порошок зітре.

— Розумієш, милий, тут така справа: він же дав цей амулет для мого захисту, так? Фактично я буду в тілі Амеліки, і мені треба охороняти це тіло максимально ретельно, бо якщо вона не поверне мене назад у цю квартиру — до моєї тушки — а загине чи просто впаде в кому, то я вислизну з неї, але вже не зможу повернутися назад і так і висітиму в міжсвіті. І, звісно ж, приходитиму до тебе уві сні у вигляді злобного примари.

— Що це за ритуал такий? Я ніколи про нього не чув.