Розділ 13

Рівно о шостій вечора Ведмідь, чий стан хвилювання й тривоги виказувала лише блідість, відкрив уже десятий портал за сьогодні. Наші охоронці на той час уже мали звикнути до нинішніх дивацтв перевертня — ну подобається йому витрачати енергію, має право. Я на мить завагалася (так, виявляється, я теж хвилювалася) і, кинувши погляд у бік мого друга, рішуче зайшла в його портал. Останнє, що я побачила по цей бік, — спокусливу рудоволосу дівчину, що вільготно розкинулась в кріслі й прикрилась лише книжкою.

— Ну гад, — майнуло в голові, — не міг прийняти пристойнішу позу!

Перехід був таким самим, як завжди, тобто я не відчула рівно нічого незвичного, просто від хвилювання затримала подих і тепер, вискочивши на вулицю, жадібно хапала повітря ротом, як рибка Дорі. У цю ж мить — ні секундою раніше, ні секундою пізніше — на лавочці під ледь живою яблунькою матеріалізувався імпозантний пан із газетою. Це був поза всяким сумнівом він — мій давній приятель і Темний Пророк Сварріор. Судячи з усього, він прилетів трохи завчасно, щоб обжитися на місцевості, і тепер, побачивши мене, підвівся, акуратно склав газету й, підійшовши, взяв мене двома пальцями за підборіддя, заглянувши в очі.

— Що б мені не казали, мій маленький суккубичку, а очі в тебе лишилися такі самі — шалені. Я радий, що ти прийшла так швидко, — і він поцілував мене в щоку.

— Після такого галантно-інтригуючого запрошення дивно було б не прийти. Але в мене всього п’ять хвилин. Що ти хотів мені розповісти?

— Лише те, що ти завтра помреш, дівчинко моя. Мені б цього не хотілося.

— Я помру?

— На жаль, без жодного сумніву: всі лінії ведуть тільки до твоєї загибелі — дуже швидкої й трагічної. Я переглянув усі ймовірності: ти в усіх помираєш — остаточною смертю. Але! Якщо я чомусь і навчився за ці сторіччя, то тому, що не доля керує нами, а ми — долею. Бо ні в одній із цих імовірностей немає нашого діалогу. Ти жодного разу не змогла прийти на цю зустріч. А це означає, що лінії вже зсунулися, що майбутнє трохи, але змінилося. Мій пресвітлий янголе, що ти знаєш про Відвержених?

— Ти про роман Гюґо?

— Я про Інакших, які відкинули свій бік сили, про тих, хто пішов проти своїх же. Ти думаєш, їх усіх виловлюють і розвоплотнюють?

— Я нічого не думаю. Я не знала, що вони існують, думала, це така страшилка для малих. Злобні відверги, які вбивають усіх без розбору.

— А проте вони існують. Поки вони не вбивають — їх не чіпають, але за ними стежать. Вони збираються щовечора в барі «Крапля життя», це за містом, у покинутій військовій частині. Клуб закритий, туди майже неможливо потрапити. Треба бути відверженим або… — він зробив театральну паузу, — або перефарбом. Схоже, твоя подруга нещодавно отримала можливість потрапити туди. Твій час спливає, малечо. Лети додому й пам’ятай: життя є всюди, навіть якщо здається, що його вже немає і все випито до дна. Іноді, щоб уникнути кінця, треба повернутися до початку — там витік. Лети.

З цими словами він відкрив свій портал і буквально за шкірку мене туди закинув — так, що я, випавши у себе посеред кімнати, кубарем покотилася просто під ноги Учителеві.

— Що ти тут робиш? Ти ж пішла вдягатися? — він виглядав ошелешеним.

— Яяяяя… мммм… нуууу… — промимрила я першу-ліпшу дурницю, що спала на думку, — я вчуся ходити крізь стіни. А ти навіщо прийшов?

— Провідати тебе, звісно, — він подав мені руку, допомагаючи підвестися, — я ж уже казав. Що за чортівня тут узагалі відбувається і чому я відчуваю темну ауру?

— Поняття не маю!

Я вже оговталася від першого шоку, здогадалася, що Учитель нічого не зрозумів і зараз у розгубленості. Треба було відволікти його розмовою, поки він не почав глибоко замислюватися.

— Слухай, а ти можеш розповісти мені докладніше про Відвержених? — я говорила навмисно голосно, даючи Ведмедеві зрозуміти, що повернулася.

— А з чого це раптом ти ними зацікавилася? — Учитель за своєю звичкою почав крокувати кімнатою, час від часу перебираючи дрібнички й переставляючи їх на свій розсуд. Жахливо дратівлива звичка — потім доводилося все повертати на місце.

Ведмідь — такий самий блідий, як і п’ять хвилин тому, — безшумно з’явився у дверях. У його погляді, який він кинув на мене, було все: і питання, і невдоволення, і тривога, і полегшення.

Мені кортіло все йому розповісти й негайно почати діяти, але спершу треба було дослухати.

— О, Андре, ти теж тут? — Учитель помітив Ведмедя. — Я взагалі-то думав, що ти від нашої дівчинки ні на крок не відійдеш. Прилітаю — а вона сама, та ще й у такому вигляді… кхм… у якому в товариство з’являтися непристойно.

— Дозволь зауважити, — незлобиво пробурчала я, — що я взагалі-то була в себе вдома, який донедавна не скидався на прохідний двір. А у себе вдома я маю повне право ходити як хочу і куди хочу — хоч оголеною на люстрі гойдатися. І не моя вина, що дехто навіщось його сканує кожні дві хвилини.

— Справді? — Учитель здивовано підняв брови. — Ну це вони, звісно, дарма. Я їм скажу, щоб знизили активність до двох сканувань на годину.