Розділ 12

— Слухай, Ведмедю, бачу, ти підготувався до ізоляції: і книжку взяв велику і цікаву, і пончиків прихопив, а от що ми з тобою їсти будемо — ти подумав? Маю на увазі: в мене холодильник порожній, а наші чудові охоронці навряд чи погодяться зганяти в магазин по продукти.

— А. Що. Кхм, — Ведмідь відкашлявся, у погляді з’явилася усвідомленість, — що ми будемо їсти? Та все, чого забажаєш. Можемо доставку замовити. Можеш написати мені список — і я злітаю та куплю все, що треба.

— Це як це ти «злітаєш»? У якому це сенсі? На чому? На мітлі? Ти забув, що ми під замком?

— Не ми, а ти, люба моя. Мене ж ніхто вбивати не хоче, тож я при тобі як охоронець і можу літати куди хочу. Хоча, — він гірко всміхнувся, — як показує практика останніх днів, охоронець із мене, як із корови балерина.

— Не смій себе дорікати, — я сердито стукнула кулаком по долоні, — обставини, в яких ми опинилися, ніхто не міг передбачити. Ми всі зіткнулися з раніше незвіданим. Навіть Учитель у шоці й розгубленості — хай він цього й не визнає ніколи. Навіть Темні. Що ти міг зробити проти раніш невідомго? Нічого! Почекай-но… друже мій, — я обірвала себе на півслові, пронизана черговою здогадкою (якось їх стало надто багато. Ви не знаходите?), — почекай-но. Тобто ти можеш телепортуватися?

— Ну так. Мене ж ніхто під домашній арешт не садив, а от за тобою, любове моя, тепер стежать навіть мухи й комарі. Шеф сказав, що якщо я тебе проґавлю, він мене розжалує у вахтери років на двісті.

— Якщо ці двісті років у нас будуть, — задумливо промовила я і глянула на нього своїм найспокусливішим поглядом, на який була здатна без магії, — якщо доживемо, розумієш? З’явилася сила, здатна нас знерухомлювати, перетворювати на смертних, і нам треба знайти спосіб їй протистояти.

— Ні, ні й ще раз ні, — він рішучим рухом руки відсунув мене від себе й, відступивши на крок назад, сів у крісло, — не треба робити ці солоденькі оченята. Я цей погляд знаю. Ти знову щось задумала. Востаннє я бачив цей погляд на початку дев’ятнадцятого століття — прямо перед Пожежею. Пам’ятаєш, чим це обернулося?

— Звісно пам’ятаю. Один Імператор у результаті зазнав остаточної поразки й утратив абсолютно все.

— Так, але ж були жертви!

— Не розбивши яйця, не приготуєш омлет. Іноді бувають вимушені жертви. Будь-який полководець це знає: пожертвуй малим, щоб урятувати велике.

— Ага, «малим» — ціле місто згоріло, і історики досі сперечаються, що стало причиною і хто саме організував підпал.

— Нехай собі сперечаються людські історики — яке нам до них діло.

— Так, але, як ти пам’ятаєш, Інквізиція досі проводить розслідування, відшукуючи Інакший слід.

— Нехай собі розслідують — треба ж їм хоч чимось займатися. Не шукати ж викрадачів Світлого Інкуба з першої сотні, справді. Хто ж міг передбачити, скільки може зробити маленька миша з кресалом, - І я тихенько засміялася. Ведмідь, остаточно прийшовши до тями, насторожено дивився на мене:

— Що ти задумала цього разу? Кажу одразу — підпалювати я більше нічого не буду.

— Любий, мені дуже-дуже потрібно сьогодні ввечері хоч на п’ять хвилин, але вийти з дому. Це дуже важливо. Учора мені призначив зустріч Інакший, чиї прохання я не можу ігнорувати. Якщо він каже, що в нього є інформація — значить, вона в нього є.

— І хто ж цей всезнайко, і звідки він може знати те, чого не знає Шеф, і чому йому треба для передачі цієї інформації саме ти?

— Як багато запитань. Ну, по-перше, він Пророк, тож сам розумієш, чому його інформація має значення і чому він знає те, що невідомо іншим. По-друге, цей Інакший не спілкується зі світлими — тільки зі мною. Ну або мені просто невідомо про інших.

— Це Темний?

— Темніший за ніч — що не робить його при цьому моїм ворогом.

— Але Пророки ж теж можуть помилятися, та ще й нагоняють туману. Тим більше Темні пророки — він розігрує тебе, та й годі. Не треба тобі нікуди ходити. Шеф сказав, що розбереться — значить, так тому й бути. Ми вже й так із тобою дров наламали. Скажи, що хочеш на обід.

— Цей Темний не буде мені брехати — і бачить він набагато далі за інших.

— Це хто це такий? — Ведмідь раптом підозріло примружився й подався вперед. — Тільки не той, про кого я зараз подумав! Не смій!

Я відсахнулася — він уперше підвищив на мене голос!

Так-так, ви знову все правильно зрозуміли. Ці двоє — непримиренні вороги. Як мені вдавалося весь цей час не зіштовхнути їх лобами й не видати себе? Напевно, удача. Ну і те, що Сварі завжди на всіх було байдуже (окрім самого себе). Так, ми дружили — дуже близько — якийсь час тому, але він ніколи не цікавився моїми особистими справами: йому було досить лише моєї присутності. Я ж, своєю чергою, від своїх Світлих друзів сам факт цієї «неправильної» дружби ретельно приховувала. Але, здається, тепер настали такі часи, що доведеться просити допомоги в усіх, до кого можеш дотягнутися, брати її з усіх наявних джерел — і зривати покрови з усіх таємниць.

— Так, любий, це Сваря, — я сіла перед ним навколішки, щоб бачити його очі, й учепилася в його руки мертвою хваткою. Так, я могла бути дуже сильною, коли цього вимагали обставини. — Ти маєш зараз вимкнути емоції й міркувати логічно. Якщо не можеш сам — я тобі допоможу.