Розділ 11

Зараз вам напевно знов захочеться поставити недоречне запитання: чому, маючи такі ліки, ви не допомагаєте людям? Адже вони помирають від раку й інших хвороб? Ну, по-перше, інколи допомагаємо, по-друге, нагадаю — є ви і є ми, і наші шляхи віднині не перетинаються. Був час, коли Інакші активно брали участь у житті людей, і, повірте, нічим добрим це не закінчувалося. Обидва наші світи раз по раз підходили до межі вимирання, тож старійшинами було ухвалено рішення максимально дистанціюватися. Ми втручаємося лише в тих випадках, коли людство стрімко веде себе до апокаліпсису.

Виглянувши у вікно, я побачила на лавці біля під’їзду Тигру й Азика: вони про щось сперечалися і відчайдушно жестикулювали. Знаючи їх обох, не було й найменшого шансу вмовити їх випустити мене. Тож я повернулася до спальні. На тарілці з бутербродами лежала серветка, на якій було написано: «З’їж мене». Я розсміялася — мій настрій стрімко поліпшувався. Учитель напевно вже не сердився. Вочевидь, прилетівши до мене або одразу за Ведмедем, або безпосередньо після й усвідомивши, що я, наплювавши на його заборону, тинялася вулицями, він, без сумніву, впав у гнів, телепортував в офіс Хвоста й Хаоса, написав злу записку і залишив ліки на кухні (зовсім залишити мене без лікування він не міг — любив він мене), аби я довше помучилася від наслідків свого безрозсудства (звісно, Ведмедеві й на думку не спало залишити мені бодай найкрихітнішу пляшечку зілля: він через свою особливість ніколи не відчував навіть нежитю, а вже говорити про похмілля не доводилося — я б радше померла, ніж зізналася йому в такому). Потім, видимо, його гнів почав вивітрюватися і зрештою зійшов нанівець. Так, він такий — швидко закипає, але й відходить теж швидко, чим я завжди користувалася найбезсоромнішим чином.

Поколивавшись якийсь час, що зробити найперше — прийняти душ чи поснідати, — я все ж вирішила привести себе до ладу. Коли я переодягалася, з кишені моїх шортів випав білий прямокутник. Ще одна записка? Дуже дивний у мене виходив ранок. На візитці якогось фотографа з зворотного боку, дрібним і знайомим почерком, було нашвидкуруч виведено: «Привіт, маленький суккубчику, є інформація, яка тобі буде корисна. Якщо зацікавив — чекаю тебе, починаючи із завтрашнього дня, о 18:00 біля офісу “Академіків”. С-В. P.S. Сподіваюся, ти не боїшся стрибнути в кролячу нору?»

Знеможено я сіла на ліжко — чергова інтрига й привіт із минулого… Скільки можна? Коли я встигла так заплямувати свою ауру, що тепер усі ці події валяться на мене, мов із рогу достатку? І взагалі, яким чином ця візитка взагалі потрапила мені в кишеню? Я відкинулася на подушки й почала методично прочісувати свою пам’ять, виловлюючи стерті алкоголем ділянки, відновлюючи минулу ніч, і згадала — я справді бачила його. Біля бару ми зіткнулися, і він, вітаючись, потис мені руку, щось у неї вклав, а я, вже під градусом, машинально сунула це в кишеню. Виявляється, то була пропозиція зустрічі. Та дивно — чому не поштою, чому не телефоном, чому не словами. Зрештою, навіщо вся ця конспірація, навіщо ці загадки, білі кролики й усяка луска.

Звісно, я знала того, хто запропонував мені зустрітися: якийсь час ми були в дружніх стосунках — так, за цю дружбу мене ніхто не погладив би по голівці, і ми тримали її в таємниці, — але відтоді минуло стільки часу, що ховатися було б дурістю.

С-В, він же Сварріор, він же просто Сваря — темний маг поза категоріями — був провидцем, і якщо він кликав мене на зустріч, то йти було потрібно, не зважаючи на будь-які заборони. Тим паче, що від цього Інакшого я не чекала жодних підступів і неприємностей: це було б дивно й безглуздо після всього, що він колись для мене зробив.

Як ви вже напевно зрозуміли, серед Інакших є своя градація — ми всі різного рівня сили. Звісно, трапляються унікуми: у вас, у людей, таких називають вундеркіндами. Вони від самого посвячення мають безмежну магію, і все, що їм потрібно, — грамотний наставник, який допоможе відточувати майстерність. Іншим же доводиться постійно вчитися, розвивати свій магічний потенціал, практикуватися в закляттях — шкода тільки, що в нас немає Хоґвортсу. Доводиться йти своїм шляхом, набивати ґулі, тому й виникають сутички між Світлими й Темними: усім хочеться бути кращими, вищими, сильнішими.

Я вже згадувала, що не маю видатного магічного потенціалу — я звичайна Інакша, усі навички мені доводилося відпрацьовувати без кінця. Усе ускладнювалося тим, що мене навчав не суккуб, а маг, який не мав уявлення про мою магію, і мені доводилося довіряти інтуїції, підказкам Амелі та уривчастим відомостям, які приносив мені Учитель.

На початку індустріалізації ми переїхали до Лондона: мій наставник завжди був небайдужий до технічного прогресу і жадав новинок. Саме там я й познайомилася з ним — ми були по різні боки, але Сваря мав слабкість до рудоволосих і зеленoоких жінок; певно, саме це й привабило його в мені, а суккуби були його другою пристрастю. Ми познайомилися випадково, в пабі, і не одразу розгледіли, хто ми одне одному, з огляду на все — ми мали бути ворогами, супротивниками. Але то був той невеликий проміжок часу, коли Темрява і Світ перебували в перемир’ї, і ми зблизилися. Спочатку ми просто багато гуляли, розмовляли про все на світі; виявилося, ми однолітки, якщо так можна сказати: Сварріор народився у чотирнадцятому столітті, як і я, так само, як і я, застав гоніння з боку церкви, був змушений переховуватися. Його посвятили у дванадцять років, і його наставник бачив у ньому могутність. Як з’ясувалося згодом — мав рацію. Сваря мав рідкісну здатність: він бачив минуле, теперішнє й майбутнє — не просто бачив, а міг плести нитки долі так, аби змінювати їх, замінюючи. Я думаю, якби він дуже постарався, він міг би й минуле міняти, але Сваря, попри свою обдарованість, був надто лінивим і розніженим хлопчиком: плив за накресленою йому долею, мляво ворушачи плавниками. Йому все давалося легко. Навіть свій дар він сприймав як щось само собою зрозуміле.