Розділ 10

Коли ми підійшли до місця нападу, то остаточно утвердилися в думці, що саме ця людина напала на нас. Він увесь час ішов просто по п’ятах — і це незбагненно: як ми не змогли його відчути?

— Знаєш, Ведмедю, здається, нам зараз треба розділитися: ти йди його слідом, а я лишуся тут, оглянуся. Я, звісно, розумію, що і наші, і темні, і Інквізиція тут доволі ґрунтовно потопталися, але раптом я все-таки щось знайду?

Ведмідь уважно подивився на мене, потім озирнувся, оцінюючи рівень загрози, після чого коротко кивнув і зник у темряві, а я лишилася на місці, де на нас напали.

На перший погляд ніщо не видавало недавньої сутички. Здавалося, навіть дим розвіявся остаточно. Я спробувала знайти в ментальному просторі відлуння свого чаклунства — але не було жодного натяку на те, що тут нещодавно творили закляття. Це було дивно: і я намагалася поставити універсальний щит, і Ведмідь намагався обернутися — безрезультатно, так, — але ж спроби були, отже й слід мав би лишитися.

Раптом моє горло стиснув невидимий зашморг. Від несподіванки я розгубилася й почала молотити руками по повітрю. Я намагалася схопити руки нападника — та обхопила лише власну шию. Що б це не було, воно ніби душило мене зсередини. Захлинаючись, я впала навколішки, і, певно, це трохи повернуло мені розум. Надто довго я жила в тепличних умовах, надто була опікувана — і забула головний принцип нападів, яким користувалися деякі темні: закляття незначущості. Воно дозволяло Інакшому бути майже невидимим.

Я застосувала контрзакляття ясного погляду й нарешті побачила нападницю: коротко стрижена брюнетка, вся обвішана ланцюгами, у шкіряній куртці; її бліде обличчя перекошувала гримаса ненависті, а з широко розтуленої пащі стирчали гострі ікла, з яких тепер текла слина.

Вона шипіла щось нерозбірливе мені в лице й ще дужче стискала пальці. Прислухавшись, я розібрала лише одне:

— Будь проклята! Будь ти проклята! Я придушу тебе, як кошеня!

Я схопила її за руки, з усієї сили стиснула пальці й вивернула кисті, ламаючи їй зап’ястки, намагаючись звільнитися. Як суккуб я була фізично слабша за нападницю-вампірку, та продовжувала боротися за життя. Вона намагалася повалити мене навзнак, але я вперто пручалася і навіть змогла підвестися на ноги. Дивно, що вона не використовувала жодних заклять, які, безперечно, є в арсеналі вампірів, а тиснула на мене грубою силою.

Її божевільні очі були так близько, що я могла перерахувати їй вії. Я відчувала на своєму обличчі її гарячкове дихання. Щоб вижити, потрібно було довіритися інстинктам — тому я, сама не усвідомлюючи, що роблю, відпустила її зап’ястки, обхопила руками голову й, стиснувши пальцями скроні, притягнула її ще ближче — так близько, що наші губи майже торкалися. Я не могла дихати, і єдине, що мені спало на думку, — забрати її дихання.

Я уявила, як з її губ струмочком тягнеться до мого рота повітря. Я бачила його — блакитнувате, легке, життєдайне. Я відчула, як оживаю, а руки супротивниці слабшають. Невдовзі вони впали й повисли вздовж тіла, мов батоги, а я все ніяк не могла зупинитися: з кожним новим вдихом я ставала сильнішою і вже тримала свою жертву — бо вона не могла стояти, ноги підломилися, і вона фактично повисла в мене на руках.

Я розуміла, що забираю надто багато: ще трохи — і вона впаде в кому. Але я вже не могла зупинитися — мене захлинула лють. Хто б вона не була, вона хотіла мене вбити, і тому жалю до неї я не відчувала. Я допила її до кінця й відкинула вбік, як зламану ляльку, а тоді, хитаючись, сама сіла на тротуар.

Те, що я відчувала, неможливо було передати словами: чужа енергія розливалася в мені, мов вино, кров бурлила, нерви вібрували. Я буквально відчувала, як сходять синці, лишені пальцями нападниці, і взагалі я була, що зветься, не при собі. Знайоме й давним-давно забуте відчуття.

Закляття, яке я застосувала, було доступне лише нам, суккубам: я в прямому сенсі випила всю магічну силу моєї супротивниці — і разом із нею трохи її здатності до регенерації. А оскільки вампіри живі тільки завдяки їй, то вона, як і слід було очікувати, впала в кому — той стан, у який впадають Інакші в момент, критичний для їхнього життя. За мить її тіло розтануло — спрацював вроджений телепорт.

Побачивши в темряві дві постаті, що стрімко наближалися до мене, я спершу напружилася, але потім розгледіла аури — це були світлі. Більше того — це були наші охоронці, турботливо залишені біля мого дому.

— ЕвелІн, тьма тебе забирай, що тут коїться і чому ти тут, і де Ведмідь?! — Хаос був розлючений до нестями та його голос зривався на такий недоречний для Світлого мага фальцет. Хвіст же мовчки допоміг мені піднятися і уважно подивився в очі — від того погляду мені стало ніяково.

— Ми вирішили сходити на розвідку. Вас не взяли, бо не хотіли хвилювати і думали повернутися швидко. Як ви взагалі зрозуміли, де я? І чому не через телепорт?

— Я не можу сказати, хто це був, — Хвіст знизав плечима. — Просто в нас у головах одночасно пролунав чийсь голос і наказав летіти сюди. Але портал чомусь спрацював неправильно й не хотів відкриватися — довелося бігти до вас від «Акації». Хто на тебе напав?

— Байкерша. І Світ мені в свідки — я не маю ані найменшого поняття, хто вона, чому на мене напала і чому так люто мене ненавидить.

— Ненавидить? — Хаос здивувався. — Байкери ж давно грають у законослухняних. Навіть від лотереї відмовилися, перейшли на донорську кров із вітамінами.