Розділ 9

Трохи повагавшись, я пішла на кухню. Вона, не вмикаючи світла, сиділа на підвіконні й дивилася у вікно. Від усієї її крихкої постаті віяло такою печаллю й безнадією, що в мене перехопило горло. Я не наважилася підійти ближче і, прихилившись до дверного одвірка, просто дивилася на неї. Так само, як учора, вона глянула на мене й мовчки знову відвернулася. Усі слова тепер були зайві. У цьому згасаючому за вікном світлі, в цьому темному абрисі її постаті на тлі засинаючого міста було стільки символізму, що виключало будь-який натяк на вчорашню театральщину.

— Дякую за порятунок, — я нарешті змогла проштовхнути слова назовні, — тільки не розумію, чому ти не сказала напряму Учителю, чому діяла через посередника.

— Невже ти не розумієш? Мені соромно… перед шефом, перед тобою, перед усіма, навіть перед твоїм дурнуватим ведмедиком. Чому ти не підійшла до мене вчора?

— За вашим столиком було місце тільки для двох. Я не була і ніколи не буду третьою. Та ти й не хотіла цього. Тобі просто потрібно було, щоб я побачила, чи не так?

— Ти, як завжди, права… завжди права. Як тобі це вдається? Бути завжди правою, завжди правильною. Не те що я. Вічно влипаю в усе найшаленіше й найгірше.

— Ти не зробила нічого поганого чи ганебного, щоб соромитися. Так, ти змінила колір, але ж ти не порушила Договір. Ти врятувала мене і Ведмедя. Я не думаю, що ми б залишилися живі, якби не встигла допомога. До речі, а коли ти відчула?

— Практично одразу, щойно ви вийшли. Я хотіла зв’язатися з тобою, але ти зникла — жодного відгуку. Я запанікувала й попросила Лодоса, щоб він подзвонив шефу, попросив допомоги, а потім, коли я на мить змогла тебе відчути, все вже закінчилося.

— Учитель певен, що це твій кавалер мене відчув. Виявляється, він і досі думає, що ми всі — суть єдине ціле, — я невесело всміхнулася і, підійшовши до вікна, сіла навпроти неї.

— Як дивовижно дурними бувають розумні люди і як дивно сліпими — зрячі, — промовила вона.

— Ти стала філософом?

— Я стала старшою за цю ніч. Знаєш, я дуже злякалася за тебе. Ще ніколи мені не було так страшно за когось, окрім самої себе. Зі мною щось відбувається, я не розумію що; часом я сама не своя, дію ніби в тумані. Інколи накриває ненависть і постійна слабкість. Учора, після того як шеф забрав вас із Ведмедем в офіс, я втратила свідомість, прийшла до тями вже вдома й не пам’ятаю, як там опинилася.

— Це й справді дивно. І як давно це з тобою?

— Місяці два, три. Я не пам’ятаю точно. Ти не думай поганого: це почало відбуватися ще до зустрічі з Лодосом. Тож він тут ні до чого. Можливо, і в нас буває професійне вигорання.

— Можливо… Знаєш, учора в театрі всі були стурбовані: адже з твоїм переходом сили Пітьми отримали перевагу і вийшли за сотню.

— Не вийшли. У Пітьми й далі сто першорівневих. А от у Світла — дев’яносто дев’ять адептів. Але не думаю, що це надовго і що саме це стало приводом для занепокоєння. Радше — чому з моїм приходом цифра не змінилася.

— І чому ж? Хтось вийшов за межі магічної категорії?

— Ні. Хтось пішов. Пам’ятаєш Деніз?

Звісно, я її пам’ятала. Вона була зовсім юною (звісно за нашою міркою) суккубою, майже вдвічі молодшою за мене, дуже обдарованою й чарівною дівчиною. Хоч вона й була темною, але жодного разу її не ловили на використанні заборонених магічних впливів. Так, вона любила сутички, але це цілком зрозуміло — вік такий.

— Так от, — продовжила моя Мон Амі, — позавчора вона ухвалила рішення розвоплотитися.

Мене скував холод раптової здогадки.

— О котрій це сталося?

— Близько п’ятої ранку, судячи з усього. До третьої вона, як завжди, патрулювала вулиці, потім вони з компанією годинку посиділи в барі, з дому вона ще трохи поговорила зі своїм наставником — і все. Більше її ніхто не бачив живою.

— Приблизно в цей самий час зник Дем.

— Ти все-таки вирішила мені про це розповісти? Чому ти не сказала мені одразу? Невже прірва між нами вже була така глибока, що ти не вважала за потрібне розповісти мені про найважливіше для тебе? — вона майже кричала на мене пошепки, нахилившись уперед, і я зрозуміла: вона все знала. Знала вже тоді, коли прийшла до мене вчора. І весь цей час вона чекала — коли я їй скажу, коли довірюся. Безумовно, вона мала повне право почуватися ображеною. Скоріш за все, на її місці я поводилася б так само — злилася.

— Я не хотіла хвилювати тебе, от і все. Ти й так останнім часом була на взводі, і найменше, чим я хотіла б тебе турбувати, — це те, в чому я сама не була певна.

Я взяла її за руку й відчула у відповідь слабке стискання. Крихкий мир між нами було відновлено.

— Знаєш, чого я зовсім не можу збагнути? Як так вийшло, що ви обоє ледь не померли. Гаразд, Ведмідь — є багато способів убити перевертня й вовкулаку. Але ми ж майже безсмертні, невразливі. Я сьогодні говорила з одним із хлопців, які витягали вас звідти, — жодного сліду іншої магії, крім твоєї і Андре. Як це взагалі можливо?