Розділ 8

Пробудження було різким і болісним. Мене буквально виштовхнуло назовні з тієї нірвани, в якій я плавала, легені розгорнулися і я зробила перший, боязкий і нерішучий вдих, потім ще й ще, серце забилося швидше, розганяючи по жилах кров. Я відчула поколювання в кінчиках пальців, потім воно розповзлося по всьому тілу — це було приємно. Так, хай мене Світ забере, приємно відчувати себе живою!

— Дитино, ти повернулася, — наді мною пролунав стривожений голос Учителя. Він не наважився говорити зі мною подумки й спитав як звичайний смертний — голосом, — як же ми переживали.

Це «ми» остаточно повернуло мене в моє тіло, і я розплющила очі. Я була в кабінеті шефа, лежала на його розкішній кушетці (о так, він не цурався розкоші), поруч зі мною стояв Валентин, наш найсильніший і найвправніший цілитель. Учителя я не бачила, але відчувала його ауру зовсім поряд. Я, затамувавши подих, ментально потягнулася до Ведмедя — і тут же спокійно видихнула: він теж був поряд, у сусідній кімнаті, і, судячи з щасливих вигуків, що долинули звідти, теж прийшов до тями.

— Евелін, тобі краще? — Валентин нахилився й уважно поглянув на мене, прислухався до мого дихання і, здається, навіть устиг порахувати пульс, хоча насправді йому все це було не потрібно — цілителі розуміли пацієнта на рівні підсвідомості. — Якщо так, то я б пішов до Ведмедя, йому дісталося цієї гидоти більше, ніж тобі.

І, з огидою глянувши вниз, він різко засунув щось під кушетку, але я встигла розгледіти тазик із якоюсь огидною бурою жижею.

— Так, Валь, звісно, йди до нього. Мені значно краще, просто неймовірна слабкість, але загалом, мені здається, я навіть змогла б підвестися.

— Іди, іди, — я знову почула голос Учителя, — я простежу. Здається, загроза минула, ти витяг із неї всю отруту. Дякую. Світ тебе благослови.

Я розгубилася — таким пафосним я Учителя не пам’ятала. Чи то на нього так подіяв інцидент, чи то він і справді так сильно за нас злякався. Але сама думка про те, що Учитель міг чогось боятися, здалася мені блюзнірською — якби я запідозрила божество в тому, що воно колупається в носі й чухає в потилиці.

Коли Валентин вийшов, Учитель поклав мені на лоб свою вузьку долоню і спитав:

— Що це було? Ти запам’ятала нападника?

— Ні. Він з’явився безшумно, але, здається, стежив за нами з Ведмедем, та ми його не відчули — ні я своїм суккуб’ячим чуттям, ні Ведмідь звіриним. Аури в нього не було, і я не знаю, хто це був — людина чи Інакший, а може взагалі хтось нам ще незнайомий.

— Прибулець? — Учитель усміхнувся, і від цієї усмішки мені стало добре: раз він усміхається — значить, загроза точно минула.

— Не думаю. Я не помітила навколо жодних тарілочок, та й коли б вони встигли пройти свій зоряний шлях.

І я досить докладно переказала йому весь наш дивний діалог.

— Ну а в кінці він щось застосував — щось, що дозволило йому піти й одночасно знерухомити нас. А як ви зрозуміли, що ми в біді?

— Розумієш, у чому річ, — Учитель задумливо потер перенісся, — зі мною зв’язався Лодос.

— Лодос?! — від несподіванки я навіть сіла на кушетці. — Той самий Лодос, великий темний і все таке? Саме цей Лодос?

— Саме той Лодос, який тепер офіційна пара не нашої вже Амеліки. Ти даси мені закінчити чи знов переб’єш? Звісно, я знаю все про твою подругу — не дивися на мене так, а то очі випадуть. Їхня поява викликала такий фурор, що мені про це, здається, тільки миші не пищали. Але про це пізніше. Так от, зі мною зв’язався Лодос і порадив негайно знайти мою ученицю: начебто у нього дивне відчуття, пов’язане з тобою. Я простежив твій шлях, викликав бригаду — і ми прийшли вам на допомогу. На жаль, не так рано, як слід було, але й не надто пізно. Чи пробачиш ти мені це, дитино моя люба?

І я могла б поклястися первинним Світлом, що в його очах майнуло щось схоже на сльозу, хоч це й абсурд.

— Я зовсім не розумію, яке він має до мене відношення, — я замислилася. — Ми ніколи не спілкувалися. Якось я, правда, хотіла взяти в нього інтерв’ю, але не змогла навіть вийти на нього. Гадки не маю, як вони зустрілися з Амелікою, як узагалі так вийшло, що вони разом.

— Ну це якраз не дивно: твоя подруга товариська, вона яскрава, запам’ятовується, любить пригоди й авантюри. До того ж її наставник досі живий і тепер він темний. Вона продовжувала з ним спілкуватися й приятелювала з парочкою темних суккуб і інкубів. Хіба ти не знала?

— Я знала, але ніколи не втручалася й не лізла з розпитуваннями. Усе, що вона вважала за потрібне, вона мені розповідала сама.

— Може, річ у тім, що ви, суккуби й інкуби, можете відчувати одне одного, навіть не перебуваючи в близьких стосунках? Ви ж суть одне ціле, породження сутінку.

— Здається, ти вчив мене, що всі Інакші — породження сутінку.

— Безумовно. Але всі ми при цьому різні. І зауваж: ніхто з нас не може обирати, на чиєму боці йому бути. Окрім вас. Ви можете протягом життя кілька разів змінювати сторону. Переходити від Світла до Темряви і навпаки. Я знав інкуба, який чи не щороку то світлішав, то темнів.

— І де він зараз? — я усміхнулася, уявивши, який переполох він щоразу здіймав.

— Його розвоплотили. Він так заморочив голову Інквізиції і стільки разів порушував договір, що це був єдиний на моїй пам’яті випадок, коли всі виступили одностайно.