Розділ 7

Відчувши мій погляд, Амі подивилася на мене — не привіталася, не всміхнулася, просто пропалювала очима, а я стояла, не в змозі зробити жодного кроку їй назустріч. За спиною я почула стриманий рик — так, це треба дуже здивувати Ведмедя, щоб викликати в нього таку реакцію. Я відчувала емоції, які він зараз випромінював: здивування, приголомшення, огиду, лють і зародження ненависті.

— Вона що, з’їхала з глузду? Я тебе питаю, твоя подруга з’їхала з глузду? — почула я в голові.

— Пам’ятаєш, я сьогодні говорила тобі про особливість таких, як я? Ми можемо змінити сторону. От Амі й змінила. Тепер вона темна. А це — її чоловік…

— У неї аура темніша, ніж у нього. Як таке можливо? Вона ж завжди була світлою. Не могла вона так змінитися лише через кохання.

— Ти навіть не уявляєш, на що здатне кохання.

— Я йду. Я не зможу зараз бути поруч із нею.

Ведмідь вийшов. Я постояла кілька секунд і, кинувши прощальний погляд на Амелі, вийшла слідом за ним. Що б вона не задумала, я не збиралася грати в цю гру, тим паче, що мене намагалися втягнути в неї не спитавши мого дозволу.

Ведмідь чекав мене біля входу до кафе й курив. І це видовище — Ведмідь, що курить, — шокувало мене більше, ніж вид Амеліки з Лодосом. Це було настільки неправильним і недоречним, що я розсміялася.

— Ведмедю, ти що, здурів? — я простягнула руку, забрала в нього цигарку й викинула в смітник.

Він похмуро глянув на мене, дістав із пачки нову й клацнув запальничкою. Я зрозуміла, що зараз краще не перечити — він на взводі. Відчувши, що його тіло балансує на межі трансформації, я взяла його під руку й уткнулася носом у плече. Усі його м’язи ходили ходуном, тілом пробігали судоми, температура явно перевалила за п’ятдесят градусів, і мене накривали хвилі жару.

Його потрібно було заспокоїти. Сам він би не впорався, а зірвавшись, міг накоїти лиха — річ у тім, що вечори після вистав у Театрі Вампірів вважалися недоторканними, і сутички в них були заборонені. Порушника могли запроторити в карантин на пару-трійку років — заспокоїти нерви й подумати над своєю поведінкою. Так, вона все точно розрахувала, моя мон Ами, вона гарантувала собі безпеку на всю ніч.

Але мені терміново потрібно було приймати рішення, простими словами й умовляннями я б не впоралася. Не зважаючи на всю його любов до мене Ведмідь просто не став би зараз нікого слухати — його переповнювали емоції, вони затьмарювали розум і інстинкт самозбереження. Це те, що люди називають станом афекту.

Я обійняла його, притислася вухом до грудей, прислухалася до серця — воно билося в шаленому ритмі — і почала тихо, непомітно плести закляття підкорення. Воно було зовсім незначним, його майже не використовували, адже для нього був необхідний щільний тілесний контакт, а обходити його навчилися за допомогою амулетів, але іншого виходу в мене не було.

Я заплющила очі й уявила, що перетікаю в тіло Ведмедя, розчиняюся в ньому: його серце — це моє серце, його нерви — мої нерви, його емоції — мої емоції. На мить мене накрила хвиля безумства — це розум Ведмедя спробував виштовхнути мене, вигнати геть. Але було вже пізно, я зім’яла його захисні бар’єри з тією ж легкістю, з якою дитина зминає паперовий кораблик.

Я пила його ненависть, його лють, його гнів, його розгубленість — і замінювала їх умиротворенням, усвідомленням, спокоєм. Я замінювала його почуття своїми. І поступово ритм його серця почав заспокоюватися, з очей сходила червона пелена, виступив піт — виводячи з організму надлишковий тестостерон. Звір відступав, поступаючись місцем Людині.

Відчувши, як його руки обвили мою талію, я подивилася йому в очі й, зовсім не розуміючи, що роблю і навіщо, поцілувала його в губи. Буквально за секунду я прийшла до тями й примусово розірвала ментальний контакт, виштовхнула себе з його тіла й із жалем відсторонилася.

— Пробач, Ведмедю… перестаралася.

Він виглядав одночасно приголомшеним і збентеженим — але це було краще, ніж та лють, яка його переповнювала. Як поводитися зі звичайним Ведмедем, я знала.

— Це що, хай мене темрява забере, щойно було?

— Мені потрібно було тебе заспокоїти, і, здається, я захопила надто багато твоїх емоцій, не відчула, коли закінчилися негативні, і підчепила трохи зайвого.

— Ти застосувала підкорення?

— Виключно з мирною метою. Ти міг рознести півкварталу й усю «Акацію», і тебе б посадили в карантин. А я не можу втратити тебе так надовго, особливо зараз. До того ж я зовсім не вмію чистити зброю й доглядати бойові стяги.

Жарт подіяв. Вираз його обличчя пом’якшав, в очах з’явилися такі знайомі іскорки.

— І що ти побачила, поки лазила в моїй свідомості, ти, найхитріше з усіх створінь? Зізнавайся, тобі потрібен був лише привід, щоб залізти мені в душу.

— Повір, я не побачила там нічого нового, о найпрекраснодушніший із прекраснодушних.

— Скажи мені тепер, коли я спокійний, мов скеля: що ми щойно бачили? Що це було?