Розділ 6

— Слухай, я, звісно, розумію, що години на те, щоб вдягнути заздалегідь вибрану сукню, замало… але ж не дві години!

— Пробач, пухнастий, ми заговорилися, — я зробила солодкі оченята й цьомнула його в носа.

— Так, це я винна, Андрію, відволікла твою подругу, ти вже вибач мені, — Амеліка підвелася й недбало відкрила свій портал. — Мон амі, ти ж обіцяла мені вечерю.

— Пам’ятаю, мон Амі. Після вистави я вся твоя.

Вона з кривуватою посмішкою послала в наш бік повітряний поцілунок й зникла, а я залишилася сам на сам зі спантеличеним Ведмедем.

— Що це щойно було? Вона назвала мене по імені?

Річ у тім, що Ведмідь, як справжній дворянин, носив довжелезне й заплутане ім’я, у якому кінець плутався з початком, але починалося воно з Андре. Перероблене на слов'янський манер пару століть тому, коли ми мешкали в Белграді, Андре став Андрієм. Але серед своїх ми рідко називаємо одне одного мирськими іменами — мабуть, це пов’язано з язичницькими повір’ями: мовляв, знаючи істинне ім’я, маєш владу над людиною. Дурниця, звісно, але багато хто в це вірить.

— Вона сьогодні трохи не в собі, от і ляпнула, не подумавши. Не бери в голову. Я зараз швиденько накину сукню — і полетимо. По морозиво ми вже не встигнемо, та й у театр доведеться порталом, зате потім повечеряємо разом.

— Я думав, ви вечеряєте з Амелі?

— Сьогодні я хочу вечеряти з вами обома. Мені набридло ваше вічне уникання одне одного, і я хочу нарешті вирішити це питання. Сьогодні я його вирішу. Чого б мені це не коштувало. Навіть якщо ви перестанете мене любити.

— Ну годі, годі, не гарячкуй. Іди вже одягайся, бо на початок першої дії ми точно запізнимося.

Я побігла до гардеробної й, схопивши сукню, швидко натягнула її. На макіяж часу не було, тож я накинула легке зачарування на кілька годин і повернулася до Ведмедя.

— Швидко летимо! Там уже розсаджуються! - видихнувла я відкриваючи свій портал.

Ми ледве-ледве встигли — у залі вже погасили світло. Принада відвідування Театру вампірів у тому, що вони дають вистави лише для дуже вузького кола — для таких сутностей, як я, тож можна спокійно користуватися порталом і переміщуватися просто до зали.

Місця в нас були розкішні — ще б пак, адже їх обирав Дем, а він розумівся на тонкощах етикету й був надзвичайно вправний в інтригах. Поруч із нами сиділи лише вершки, еліта нашого світу.

До речі, мушу пояснити: вік для Інакшого не має особливого значення, важливе лише місце, яке він посідає в суспільстві. Якась відьма яку було ініційовано півтори тисячі років тому, але така, що нічим себе не проявила, не може бути вище в ієрархії молодого, азартного відьмака лише через вік. Спершу доведи, що ти варта поваги: візьми участь у сутичках, покрутися серед своїх і чужих, досягни майстерності в чарах чи інтригах, покажи, що ти найкраща, що ти чогось варта в цьому світі — і тоді, можливо, тобі дарують право потрапити до першої сотні. Мені це вдалося. Ведмедю, Дему й Амеліці — теж, а скільки таких, що, як і я, мають за плечима по шість–сім століть і так і сидять нікому не цікаві й, по суті, нікому не потрібні.

Поспіхом вклонившись, ми сіли на свої місця, і мене цілковито захопила гра. За що я люблю театр — так це за те, що щоразу актори грають по-новому, і здається, ніби знайомий до дір сюжет щойно зійшов із пера автора. Кожен актор додає у знайому постановку нотку новизни. Мені ніколи не набридне театр — на відміну від кіно.

Ведмідь, здавалося, повністю віддався «Фаусту» й заворожено стежив за грою, я ж обережно озиралася і попереду побачила широку спину Вчителя. Те, що він прийшов до театру, мене заспокоїло: отже, він не дізнався нічого страшного про Дема.

В антракті ми спустилися до буфету — випити по келиху шампанського й перекусити, адже востаннє ми їли ще вдень, і легкий голод давався взнаки. Як це зазвичай буває, всі розбилися на фракції. Театр вампірів був таким місцем, де на якийсь час забувалися всі образи й чвари, і ніхто не дозволив би зводити тут рахунки. Я могла спокійно, наприклад, розмовляти з Темним магом, не боячись, що за необережне слово він спопелить мене на місці — чим я, до речі, й користувалася, коли доводилося брати інтерв’ю. Але все одно з часом усі збивалися в зграйки: темні — до темних, світлі — до світлих.

У кутку, не поспішаючи й смакуючи кожен ковток, пили кров вампіри; перевертні квапливо й жадібно поїдали м’ясо, лише злегка обсмажене й соковите; решта пили алкоголь різної міцності й без поспіху їли канапки. Ми взяли собі випити й поїсти та відійшли до ніші, завішеної червоною драпіровкою. Це було моє улюблене місце: перебуваючи трохи осторонь, воно було приховане від сторонніх очей, зате звідти відкривався чудовий огляд на весь буфет — я могла роздивлятися всіх, залишаючись у тіні.

Саме звідти я побачила Вчителя, який невимушено й галантно розмовляв із темною магинею. Він, відчувши мій пильний погляд, поцілував руку своїй дамі й попрямував до нас.

— Добрий вечір, дитино. Добрий вечір, Андре.

Лише Вчителю Ведмідь безболісно дозволяв називати себе по імені, і лише Вчитель умів вимовляти його так елегантно.

— Добрий вечір, Великий, — Ведмідь шанобливо вклонився, я ж обмежилася кивком.

— Вчителю мій, що ти дізнався?