Розділ 5

Я згадала перший день нашого знайомства. Ми щойно-щойно переїхали до Франції, і, аби не спокушати мене великими містами, Учитель вирішив оселитися в Сен-Клу. Це вже потім, коли там з’явився Орлеанський дім, стало не дуже затишно, а коли ми приїхали — це було тихе, мирне поселення, без домініканців і багать. І я могла, особливо не ховаючись, продовжувати своє навчання й практикуватися в магії — як у власній, так і в універсальній.

Я вже казала, що мій Учитель — маг, який не розбирається в основах моєї, суккубської магії. Він не знав — та й досі не знає — багатьох нюансів. Усе, що він міг зробити, — зібрати всю доступну на той час літературу й терпляче зносити мої незграбні, а від того часто болісні наскоки.

Ведмідь був у нас проїздом. Він уже з сотню років як був ініційований і здався мені майже таким самим напівбогом, як мій Учитель. От я й… перестаралася, загалом. Я якраз почала вивчати таке миле закляття, як чарування. Саме через нього таких, як я, серед Інакших частенько називають «чарівничками». Воно не бойове — воно, скажімо так, робить мене настільки прекрасною, що ані людина, ані інакший не здатні на мене напасти.

От я й застосувала це закляття на собі. І, здається, за всі ці сто років Ведмідь не зустрічав жодної суккуби — інакше він, напевно, зреагував би інакше. Він буквально ходив за мною слідом, не залишав наодинці ні на секунду й постійно повторював: яка ж ти маленька й крихка. Навіть потім, коли закляття припинило дію, він не залишив мене в спокої. Я навіки стала його Прекрасною Дамою, за якою він ішов усі ці роки. Ми не розлучалися ані на день.

Мій прекрасний лицар.
Мій захисник.

Я намагалася сватати йому багатьох дівчат — і інакших, і смертних. Я могла б закохати в нього кожну, навіть не вдаючись до магії. Але він цурався всіх, і мені здається, що він, вірний лицарським заповітам, відтоді й досі зберігає мені вірність…

Тепер вам зрозуміло, чому його так розлютило те, що Дем мені не вірний?

— Любий, не кип’ятись. Поїхали перевдягатися, у нас сьогодні театр, не забув?

— Ні… вибач, мала, я щось розійшовся. Це ваша особиста справа, і не мені туди лізти зі своїм ведмежим рилом у ваш суккубський ряд.

— Ну от, уже й образився. Давай я тебе поцілую.

— Цілуй — і полетіли до мене, а потім до тебе заскочимо. Тобі години вистачить, щоб зібратися?

— Та я ще вчора продумала, що вдягнути. Навіть менше — встигнемо ще морозива поїсти.

— Порталимося?

— Давай. Набридли мені таксі. Якщо що — в театрі доберу.

— Візьми в мене.

— Я вже казала — ні. У тебе я не візьму, навіть якщо помиратиму.

— Ти хоч розумієш, що своєю відмовою ображаєш мене?

— Ти не уявляєш, що саме ти мені пропонуєш.

— Я пропоную тобі себе. Повністю. Я хочу оберігати тебе, як раніше. Хочу бути з тобою, як раніше. Хочу, щоб ти брала енергію лише в мене — без сорому. Я сильний. Я впораюся.

— Ти сильний. Але ти не впораєшся.

Я відкрила портал і ступила просто з яскравої, задушливої бруківки в напівморок його спальні.

Що б там Ведмідь не казав, але житло дуже багато говорить про характер і звички. Дивлячись на його квартиру, можна було дійти висновку, що цей юнак схиблений на лицарських романах і похмурій епосі Середньовіччя.

От візьмімо, приміром, його ліжко. Ну що це за неподобство? Якщо вже так хочеться спати на голих дошках — спи собі на підлозі, кинь пару ковдр і подушку для пристойності — і буде тобі щастя. Так ні ж! Посеред кімнати стоїть якась вузька й довга лавка, на якій не те що вдвох — одному тісно. Спати на ній можна лише на спині, склавши руки на грудях, як покійник.

На стінах — герби, якісь запилюжені ганчірки, колишні бойові стяги хрестоносців, купа всякого залізного мотлоху, що зветься зброєю. Гаразд, гаразд, ганчірки не запилюжені й зброя не іржава — Ведмідь за цим стежить. Але скажіть на милість: тазик у кутку для вмивання?! Навіщо тобі цей тазик, якщо в тебе прекрасно обладнаний санвузол? Невже ти, який уже давним-давно користується мобільними телефонами, інтернетом і зливним унітазом, щоранку вмиваєшся з тазику?

А книжки… книжки, книжки, книжки. Мільйони, трильйони, секстильйони книжок. Вони всюди — у спальні, в залі, на кухні, у передпокої, навіть парочка у ванній і туалеті. Усе, що за всю історію книгодрукування будь-коли видавалося, Ведмідь діставав і тягнув у свою барлогу. І будьте певні — все це він прочитав. А деякі книжки — не по разу й не по два. Перше видання «Некрономікона» я вже разів дев’ять носила до палітурника. Чому я? Не зрозуміли ще? Бо якщо в нього й існує бодай якийсь ілюзорний порядок у барлозі, то це справа моїх рук. Він стежить виключно за своїм гербом, своїми ганчір… е-е… стягами, стягами, звісно, і всякими алебардами, арбалетами, списами та іншими холодними знаряддями смертовбивства. А на все інше йому глибоко байдуже, з фіолетовою цяточкою.

Кухня в його квартирі — взагалі марне приміщення, під зав’язку забите книжками. І я там ходжу тихо, як мишка, інакше все це обвалиться — й, на жаль і ах, на мою бідну голову.