Розділ 3

На відміну від мене, Ведмідь народився у звичайній людській родині й досить довгий час жив цілком буденним життям, а потім його відкрили й покликали. Цей Інакший був одним із чотирьох, кому було дозволено з’являтися до мене додому за допомогою порталу, а це — найважливіший показник довіри, адже вдома ти практично беззахисний, бо не очікуєш загрози.

Найпершим, звісно, я дала доступ Учителеві, і щоразу, змінюючи житло, надавала йому це право. Потім була Амі, а вже згодом я познайомилася з Ведмедем.

Він такий неймовірний, якби ви тільки знали! Найкращий Ведмідь у світі й до останньої шерстинки закоханий у мене — мій вірний лицар без страху й докору. Скільки часу я провела на його широкій спині — й не злічити. Він виносив мене з таких халеп, про які ви навіть уявлення не маєте. Коли я побачила його вперше, то закохалася одразу й навічно. Та й як його не любити?

Звір, у якого він найбільше любить обертатися, — це ведмідь. Хто б міг подумати, еге ж? А найулюбленіший з його образів — полярний. А тепер уявіть мене — саму витонченість і досконалість — і поряд цю машину для знищення, цю грацію вбивства в чистому вигляді. Він був прекрасний. Я так задивилася, що навіть пропустила атаку вампіреняти… один-єдиний змах пазуристої лапи — і кровососик із наскрізь пробитою грудною кліткою полетів геть, сумно дивлячись кудись у бік Сатурна.

Та ви не хвилюйтеся за упирятко — щоб їх убити, треба на шматки порізати, та й тоді ті шматки з усіх кінців землі поповзуть один до одного. Жахливо живучі ці дохляки. Не люблю їх — жалюгідна пародія на нас, найдосконаліших створінь у світі. Пригадую, вся наша громада щиро потішалася, коли вийшла перша серія саги «Сутінки». Та якби Стефані Маєр бодай раз побачила справжнього вампіра в його істинному вигляді, вона зареклася б писати подібні дурниці й назавжди відклала перо.

Землисто-сірі, виснажені, з непропорційно довгими пазурами й іклами, що визирають з-під губ, із червоними очима та незмінним запахом мертвечини й сирої землі. Це, звісно, казки, що вони бояться срібла, часнику й сонця, що сплять у трунах під землею. Усе це їм неприємно, але не смертельно. Мертве — воно і є мертве: і пахне, і виглядає відповідно.

Тож якщо ви їдете в транспорті, а поруч з вами треться юнак, який водночас тхне гнилизною й дорогущим одеколоном, і при цьому навіть у похмуру погоду ходить у сонцезахисних окулярах та ще й блідий — це, без сумніву, він. Упир. Не лякайтеся: якщо ви не випали йому в лотереї, він вас і пальцем не зачепить, більше того — навіть не подивиться у ваш бік. По-перше, запах вашої крові може позбавити його гальм, тому вони використовують спеціальні заглушки в носових пазухах, а по-друге…

Я навіть не знаю, як вам це сказати… Усі ваші казки про вампірів просякнуті такою собі сексуальною димкою, флером еротики — мовляв, усі вампіри невтомні коханці й обожнюють юних, прекрасних і невинних дів. Ага! По-перше, серед вас для вампірів немає «дів» — їжа вона й в Африці їжа. А по-друге — в них повністю атрофовані органи розмноження. Тобто всі вони поголовно, і хлопчики, і дівчатка — імпотенти й фригідні. Скажу більше: цей аспект життєдіяльності їх узагалі не цікавить. Їх хвилює лише кров. І знову кров. І ще раз кров. Усе.

Ось тому я й кажу, що вампіри — це пародія на нас. Причому навіть не пародія, а жалюгідна карикатура.

Адже жодну з інакших сутностей тілесний аспект не хвилює так, як суккубів та інкубів. Ми, можна сказати, тільки цим і живемо. І ми всі — абсолютно всі — прекрасні й вічно юні. Навіть найогидніші з темних убивають красиво, елегантно й пристрасно.

Тільки уявіть: ніч, тиха, затишна келія… а може, й не келія, а спальня — щось я зациклилася на тих келіях. Хоча, до речі, мої темні товаришки казали, що це — найсмаковитіше: спокушати монахів. Так от: у небі місяць, у відчинене навстіж вікно з саду долинають аромати квітучого жасмину, чути солов’їні трелі, а на тлі вікна — тремтлива, ефемерна, ніби зіткана з місячного світла, запахів і цих трелей, дівоча постать.

Вона простягає до вас руки й беззвучно кличе, манить до себе. Вона все ближче й ближче, і ви вже розрізняєте риси її обличчя, ніби вирізьбленого різцем античного майстра. Її очі, здається, кличуть вас у прірву, і ви вже майже готові впасти на дно цього колодязя.

А потім, непомітно для вас, вона опиняється поруч, і жар її тіла накриває вас із голови до п’ят, і все, чого ви хочете, — горіти в цьому вогні, не згораючи. І ви готові віддати все на світі за дотик цих губ…

А далі все залежить від того, хто саме вас відвідав — темна чи світла суккуба. Якщо світла, вона вип’є рівно стільки, скільки може, не завдавши шкоди й піде, зануривши вас у цілющий, міцний сон і нашле фальшиву пам’ять, і ви думатимете, що все це вам наснилося. Після поцілунків темної ви не прокинетеся. Ніколи.

Хоча іноді трапляються випадки, коли темна суккуба подовжує собі задоволення й не вбиває жертву одразу, а смакує з ночі в ніч — тоді цей бідолаха чахне тихо й щасливо.

До речі, одразу скажу: повна нісенітниця — що суккуби й інкуби бісексуальні. Нічогісінько подібного. Усі ці ваші людські гомозв’язки до нас не мають жодного стосунку. Суккуби цікавляться виключно чоловіками, а інкуби — жінками. У цьому плані ми, за вашими людськими мірками, набагато правильніші й чистіші за багатьох із вас. Нам і на думку не спаде влаштовувати груповуху. І не лише тому, що ми не любимо ділитися — просто те, що відбувається між двома, надто інтимне, і там немає місця третьому.

Уф-ф-ф, щось я заговорилася… А між іншим, мій милий у біді, а я ж збиралася дзвонити Ведмедю. Пам’ятаєте? Ні? Нагадую: перевертень, світлий, мій друг.