Розділ 1

День на день не припадає — з цією банальною істиною я сьогодні зіткнулася вкотре: не встигла прокинутись, як одразу ж з’явилося передчуття, що ось ось неодмінно станеться якась гидота. І це попри те, що вчора був просто-таки бездоганний день, і засинала я з думкою, що й далі теж усе буде сонячно й ясно. Та й що, власне, могло статися? На роботі мені підписали відпустку і видали відпускні, розмір яких перевершив усі мої найсміливіші очікування, на особистому фронті теж намітилася якась стабільність, моя улюблена газета, в якій я працюю спецкором, вийшла на перші рядки рейтингів, і незавершених справ не залишилось. Але все ж… усе ж таки черв’ячок сумніву почав точити мене, щойно я розплющила очі.

Трохи ще поніжившись, я все ж встала з ліжка і підійшла до вікна — надворі панував задушливий і спекотний серпневий полудень, поодинокі перехожі рухалися, мов сонні мухи, намагаючись триматися ближче до стін будинків, наче ілюзорна тінь могла подарувати їм бодай якусь прохолоду. Якби не кондиціонер, мені довелося б несолодко, зважаючи на те, що вікна спальні виходять на південний, найсонячніший бік.

Ввімкнувши свій вірний комп’ютер я мляво попрямувала на кухню варити каву. Цей щоденний ритуал не порушувався мною ніколи — комп’ютер, кавоварка, душ, і вже потім усе інше — телефон, косметика, гардероб, новини, коханий… але сьогодні довелося внести корективи — дзвінок мобільного застав мене в процесі роздягання з піжами.

Кілька секунд я вагалася, а чи не послати все до біса, тим паче що на роботі, як я вже казала, мені підписали відпустку, незавершених справ не залишилося, а мій милий ніколи не прокидається раніше третьої години дня. Але телефон був більш ніж наполегливим — замовкнувши на одинадцятому гудку, він задзвонив знову, і моє серце стиснулося від передчуття біди.

Номер абонента був незнайомий, але я все ж зняла слухавку — рівно для того, щоб почути сигнал відбою. Хто б там не був на тому кінці дроту, він вирішив, що більше не може чекати на відповідь. Я кілька секунд розгублено вичікувала, але ніхто не передзвонив, а до моїх правил не входить дзвонити на незнайомі номери. Одна річ, коли під час роботи над статтею доводиться телефонувати різним людям — але тоді я знаю, кому дзвоню. Та й набридло мені стояти в спальні оголеною, мало хто там дивиться з сусіднього будинку в бінокль, а в тому, що дивляться, я не сумнівалася — я принципово не завішую вікна.

Річ у тім, що я до нестями люблю сонячне світло, мабуть, дається взнаки той факт, що доволі тривалий час я була його позбавлена. Та й подивитися в мене є на що — що, шкода мені, чи що? Просто не хочеться давати нікому жодних хибних надій, потім доводиться розгрібати купу проблем і змінювати місце проживання, а це дуже напружує, та й квартира, в якій я живу останні кілька років, мене цілком влаштовує, і начальству не подобається залагоджувати проблеми, пов’язані з моїм надлишком сексуальності.

Вас, напевно, здивувала моя остання заява? Річ у тім, що я — суккуб, і мені більш ніж приємне, та що там казати — життєво необхідне захоплення мною протилежної статі. Ось і зараз я відчула цю сріблясту ниточку, що простяглася до мене з вікна навпроти — без сумніву, чоловік, який зараз за мною підглядає, відчуває водночас і захват, і ніяковість. Це нормально, усі вони так себе почувають, коли підглядають за мною.

Ні-ні, ви нічого такого не подумайте, у мене немає ані рогів, ані, тим паче, хвоста, і я не з тих суккубів, що чатують у похмурих підворіттях на тремтячих юнаків і, скажімо так, залюблюють їх до смерті. Я — найзаконослухняніший, чесний, світлий суккуб, який ніколи не переступає меж дозволеного, і, можливо, саме це й зберегло мені життя протягом останніх століть.

Мені цілком вистачає захопленого погляду, прихованого бажання, швидкоплинного дотику, а якщо врахувати, що всю накопичену мною силу я не витрачаю на дурниці, а скрупульозно складу в глибині свого єства, то мені більше й не потрібно. Безумовно, швидкоплинний секс дає дуже багато енергії, але це саме той крайній засіб, до якого я вже дуже давно не вдавалася, та й тоді діяла суворо в межах договору. Тож, пославши в бік вікна повітряний поцілунок, я неквапним кроком попрямувала до ванної.

Освіжена й підбадьорена чашкою міцної арабіки, я всілася за комп’ютер та ввела пароль. Який же це грандіозний винахід людства, якби ви тільки знали! Яке це диво — не чекати відповіді, звісточки місяцями, вдивляючись у далечінь, чи не скаче гонець, або вичитувати в газетах суперечливі новини. Пара кліків — і ось воно, довгоочікуване повідомлення.

Лист… свіженький, щойно спечений, чекав на мене в поштовій скриньці, адреса якої була знайома дуже небагатьом. Річ у тім, що з огляду на свою, так би мовити, протиприродність, мені й таким, як я, доводиться приховувати свою інаковість від звичайних людей. Вони навіть не здогадуються, що поруч із ними, в безпосередній близькості, живуть такі істоти, як суккуби й інкуби, перевертні й вовкулаки, вампіри й маги.

Точніше, вони дуже хочуть у це вірити — але як хочуть… Вони пишуть про це книжки, знімають фільми, вони жадібно прагнуть, щоб ми існували, але з одним «але» — вони хочуть і самі бути такими, як ми. Тобто вони хочуть вірити в те, що колись і вони стануть безсмертними та вічно юними, зможуть контролювати сили природи. Але поки це нікому недоступно, то й не так прикро, правда ж?

А якщо вони дізнаються, що те, про що пишуть їхні письменники-фантасти, комусь доступне, і що це не передається звичайним щепленням чи переливанням крові, і що існують такі істоти — безсмертні (гіпотетично, ми ж теж гинемо від тієї чи іншої напасті), вічно юні (за винятком відьом, які змушені підтримувати свою молодість системою найскладніших заклять), що володіють незбагненними силами — як вони поводитимуться?