Гнів

Едуард відчув зміни у настрої коханки ще на роботі. Та лише ввечері після бурхливого сексу, поцікавився, що спричинило таку нестримну радість.

Попри категоричні умови коханого, Ліза запевнила себе, що Едик зрадіє несподівані новині.

– Я вагітна! – радісно видихнула, а в очах засяяли щасливинки.

Карий погляд Леміша став геть чорним. Чоловік встав з ліжка, мовчки вдягнувся і лише тоді сухо промовив:

– У нас була домовленість: ніяких дітей! Тому завтра у відрядження поїду сам. – він дістав з гаманця стопку купюр і поклав на стіл. – А ти тим часом зроби аборт.

І пішов, не промовивши більше жодного слова.

Ліза не вірила вухам: Едик запропонував їй вбити дитя! Вона проплакала всю ніч, а вранці прийняла рішення: якщо батькові воно непотрібне, то вона справиться самотужки, але нізащо в житті не вб’є свою дитину.

Едуард повернувся з відрядження за три дні та вже ввечері був у коханки з шампанським та букетом нерозквітлих троянд. Він був з нею ніжним та обережним, носив її на руках, наче тендітного метелика, шепотів на вушко лагідні дурниці. Все було так казково, що Ліза вирішила: коханий розкаявся.

Світ змінився, коли Едик побачив пачку грошей за скляними дверцятами серванту.

– Що це за гроші? – люто проричав. – Ти що, не позбавилася дитини?

Дівчина перелякано замотала головою.

– Любий, я не змогла, – тихо пробелькотіла. – Але обіцяю, що я ніколи тебе цим не потурбую.

Ліза вся зіщулилася під скаженим поглядом чоловіка. Вона не вірила, що завжди спокійний, ввічливий та коректний Едик може так гніватися. Але повірила, коли від удару його кулака опинилася на підлозі. Навіть скрикнути не встигла. Коли намагалась встати, отримала коліном у живіт. А далі вже не могла піднятися, тому що чоловік лупив босими ногами по ній, намагаючись поцілити в живіт, який вона, як могла прикривала. Від кожного удару лише стиха скрикувала та плакала.

Як опинилася в лікарні, не пам’ятала. Прокинувшись, відчувала лише біль у всьому тілі.

– Моя дитинка?.. – з надією спитала лікаря.

– На жаль ми не змогли зберегти вагітність. – із сумом відповів той. – Занадто важкі були внутрішні травми.

Подальші пояснення Ліза вже не чула.

«Втратила. Не вберегла. Згубила.» – пульсувала в голові пекуча думка, а по щоках стікали сльози.

За тиждень, що дівчина провела в лікарні, Едик жодного разу не зателефонував, на її дзвінки також не відповідав. Лише перед випискою надіслав повідомлення: «Вас звільнено. Сплачувати орендну плату за квартиру компанія припиняє.» Серце Лізи навіть не здригнулось, навпаки затріпотіло, відчуваючи волю.

Єдиною, хто відвідував її в лікарні була баба Луша. Виявилось, що то вона викликала швидку, коли побачила відчинені навстіж двері та непритомну господиню на підлозі.

Повернувшись додому, Ліза сподівалася, що синці зійдуть, рани загояться й життя потроху налагодиться. Але побачила букет, що Едик приніс у той фатальний день. Троянди в ньому так і не встигли розпуститися – засохли. Саме тоді вона усвідомила: синці зійдуть і рани загояться, а от маленьке життя, мрії, любов, сподівання, пов’язані з ним, застигли в минулому, висохли і ніколи не розквітнуть, як і ці мертві бутони.