Розділ 10

Підозріла розмова

Слуги принесли сукню, і незнайома дівчина, швидше всього, гномка, пожираючи мене цікавими очима, допомогла одягнутися. Я мовчала, тільки покректувала, коли затягувала корсет. Як мене дратують ці середньовічні сукні! Не знаю, як в них ходили жінки у свій час. Я, людина, що звикла до зручних джинсів та худі, не вміла їх вдягати, а також бісилася від усіх цих зав’язочок, бантиків, фалдочок, розочок, якими прикрашався одяг цього світу. Відчувала, що ще трохи і моє терпіння лусне. Попрошу в пані Ґаруни дозволити мені носити штани й сорочку, як Даян.

Я нарешті залишила покої дроу й повернулася до себе. Сніданок, я так зрозуміла, вже пропустила, бо гонг, що кликав їсти, прозвучав ще тоді, коли Даян лишив мене одну в спальні. Отже, чекатиму обіду. Канделябр, яким я активно захищалась від привида, до речі, стояв на столі в кімнаті, наче ми й не залишили його в коридорі вчора увечері. Хтось поприбирав у кімнатах, а на підвіконні з'явилася ваза з дивними кам’яними квітами, які ще вчора здивували мене. Трохи покрутившись у покоях, умившись і зав’язавши волосся у хвіст, я вирішила сходити до бібліотеки. Треба почитати про ту Офеніяру, про яку казав Даян.

Рухалася коридорами, а в самої голова була зайнята зовсім іншим. Божечки, я не могла відкараскатися від думок про Даяна!  Згадувала його обійми вночі, руку на моїх грудях, тепло і затишок, дивний ніжний жест, коли він поцілував мені руку! Я почала мріяти! А це була катастрофа!

Ще з дитинства, якщо мене щось дуже схвилювало, я багато думала про це і починала витати в хмарах. Мама називала це - «полетіла зірка в небо».

Коли падають зірки, ми загадуємо бажання, щоб збулося. Але зірка спочатку летить з неба, а потім озвучується бажання, чи не так?

У мене ж було все навпаки! Я спочатку загадувала бажання без жодної зірки. Мріяла, марила чимось – це було неначе передчуттям падаючої зорі. Я немовби викликала її, щоб бажання збулося. Звичайно, образно.

Якщо це був хлопець, який мені дуже подобався, я мріяла про різні дурниці – поцілунки, обійми, прогулянки, милі розмови з ним, якщо це була якась річ, яку я вкрай хотіла мати, то в мареннях вона давно була моя, я її використовувала як повноправна власниця.

Ох, нині я думала про Даяна як про свого хлопця! Уявляла, як ми цілуємося, обнімаємося, як він говорить мені компліменти... От дурепа!

Не доходячи до бібліотеки, я сповільнила кроки, бо почула чиїсь голоси. За рогом розмовляли двоє. Ненависний голос Лонга я впізнала б із тисячі, але інший був мені незнайомий. Теж чоловічий. Якийсь гулкий, неначе говорили в мідний таз чи дзвін.

- Ти пам’ятаєш, треба все зробити тихо, й щоб ніхто нічого не запідозрив. Стережися Жозіки! Вона дуже віддана Даянові і в неї є хист розпізнавати отруту. Тому все повинно бути роблено в останній момент. Добре, що на сімейних трапезах присутні тільки члени родини. Склянка буде з зеленим обідком. Запам’ятав? Сподіваюсь, ти не плутаєш кольори...

- Як можна, майстре Лонгу, як можна! Все зроблю. Але... Ви ж розумієте, що.., - незнайомець зам’явся.

- Так. Тисяча золотих, як домовлялися. І Коста матиме перепустку для вільного виходу за межі міста, - Лонг нетерпляче перебив співрозмовника.

- Це дуже щедро з вашого боку, майстре Лонгу, - гучний голос незнайомця повеселів. – Та бажано певну частину заплатити наперед. Ризик, самі розумієте.

- Ні! – визвірився Лонг, і я буквально уявила, як його ідеальні риси обличчя перекосила гримаса відрази. – Іди. Зробиш справу – тоді!

Я зрозуміла, що зараз співрозмовники розійдуться кожен у свій бік, тому гарячково почала озиратись, куди б сховатися. Бігти по коридору назад, аби зникнути з небажаних очей, я вже не встигала, тому шмигнула за велику статую огрядного чоловіка, що прикрашала коридор біля вікон. Підібрала пишні спідниці сукні й притисла їх до колін, щоб не виглядали із-за скульптури, лаючись всередині себе на всі заставки. Клятий одяг! Точно придумаю собі тут своє вбрання, бо ці гарнюні сукенки романтичних дам мене вже дістали!

Встигла якраз сховатися, як із-за рогу вигулькнув кремезний молодик дуже специфічної зовнішності. Я могла побачити його, пригнувшись за відставленою рукою кам’яного боввана, а він мене не помітив. Цей явно представник народу гномів мав довгу бороду, акуратно й навіть кокетливо заплетену в три коси, кінчики якої було заправлено за пояс широких чорних шароварів. Накинута на плечі сорочка, не застібнута на грудях, аж тріщала від міцних і вузлуватих м’язів, що перекочувалися на плечах. А от маленькі очі, сховані під кущистими бровами, сяяли неприємно та гостро. І сорочка, навіть швидше довга туніка скидалася на якийсь спецодяг. Можливо, він був у замку лакеєм, бо слуги, що прислужували за столом, теж були в подібному одязі – вишитих червоними ромбами та колами синіх довгих льолях.

Але найцікавішим у фігурі цього гнома був намордник! Ось чому так приглушено й одночасно гулко звучав його голос. Металевий, гострий, схожий на дзьоб якогось птаха, але не такий довгий, який я бачила на картинках, що змальовували середньовічні маски проти чуми, а швидше схожий на дзьоб папуги, опуклий і з дрібними дірочками, певно, щоб легше дихалося. Намордник (можливо, й справді, це був аналог якоїсь тутешньої медичної маски?) щільно прилягав до обличчя, захоплюючи ніс, рот і підборіддя чоловіка.

Я запам’ятала цього красеня. Певно, таємний Костин залицяльник, у якого вона весь час пропадала. Він і просив у Лонга для неї якусь перепустку, крім грошей. Слово «отрута» мені дуже не сподобалося. Я вирішила добре слідкувати за Лонгом під час обіду. Гм. Склянка з зеленим обідком. І її треба буде знайти на столі на всяк випадок. Щось недобре задумав Лонг. Недарма я незлюбила його з першої нашої зустрічі. Я відчувала його нещирість і таємну заздрість стосовно Даяна. Що ж, треба бути насторожі.