Розділ 9

Привид замку дроу

Уночі я прокинулася від якогось шкряботіння в мої двері. Чи мені здалося? На дверях не було жодного ні замка, ні засувку, та й у замку, де заправляють маги з чарівними жезлами, думаю, звичайні замки зайві... Тому я змирилася, що сплю незамкнена, та й забула про це.

Але зараз чомусь стало моторошно, згадалися слова пані Жозіки про «смерть в коридорах», про те, що це було би найкращим для всіх виходом...

Я навшпиньках прокралася до дверей і приклала вухо до дверей, намагаючись почути, що там робиться в коридорі, що за незнайомий гість намагається пробратися до мене. А може, знайомий? Може, то Лонг вирішив закінчити почате, прийти до мене вночі, щоб остаточно скомпроментувати перед Даяном?

Зовні було тихо. Неначе незнайомець почув моє дихання за дверима і сам почав прислухатися. Не схоже на Лонга. Той, швидше всього, вже давно увірвався б до мене і пробував би знерухомити своїми заклинаннями, як він це любить.

Ні, заснути тепер, знаючи, що за дверима хтось є, я точно не зможу, а отже, треба все вияснити.

Я озброїлася великим канделябром з трьома розгалуженнями, на якому поблимували три магічні свічки. Це не був вогонь, а якесь світле жовте мерехтіння, котре вночі розсіювало пітьму в покоях. Заміняло, певною мірою, нічник. Бо світла від цього тризубця було мало, а сам він виступав швидше декоративним елементом, аніж джерелом світла. Порцелянова змія з трьома хвостами, у вигляді якої було зроблено сам канделябр, викликала сумніви як зброя, але була замашна і надавала мені ілюзорної впевненості.

Я прочинила двері і виглянула в коридор. Праворуч, ліворуч. Нікого. Невелике коло світла від магічних свічок, в якому я опинилася, висвітлювало навпроти мене й кам’яну скарлючену фігуру опецькуватого гнома з довгою широкою бородою. Ззаду за ним у ніші між двома вікнами миготіла його тінь.

Згадавши фільми жахів, я глянула під ноги і підняла канделябр максимально доверху – у таких ситуаціях, в якій опинилась я, жахливе багаторуке чудовисько, як у кіно, могло ховатися на стелі чи під ногами. Нікого й нічого. Я вже хотіла полегшено зітхнути й повернутися до ліжка, списавши всі шуми за дверима на мою бурхливу уяву. Але... Щось мене насторожувало... А от що?

Я знову поводила перед собою свічками і раптом зрозуміла, що статуя гнома має одну голову, а от його тінь відкидає дві! І одна з них має довгі вуха, яких у гнома не спостерігалося, бо він був у якійсь шапочці, що нагадувала шапку-біні.

Мої очі розширилися від жаху, я вже хотіла застрибнути назад до кімнати, але тінь, певно, зрозуміла, що її викрито. Вона миттєво виросла до розмірів високої повністю чорної постаті, яку зовсім не могли розсіяти вогники свічок. Тінь смикнула мене за другу руку, вільну від канделябра, і потягла до себе. Я не втрималась і від несподіванки впала посеред коридору, а десь там над моєю головою чорна тінь штовхнула двері, й вони гучно загрюкнулися за моєю спиною. Канделябр впав поряд, забрязкавши по кахельній підлозі, але не розбився і не погас. Я швиденько схопила його обома руками і наставила над собою свічками в тризубці догори, майже пхаючи їх в тінь, що нависла наді мною.

- Ти хто? – зарепетувала я, штрикаючи тризубом, як кинджалом, перед собою. – Ану геть звідси! Я знаю прийоми карате і займалась йогою! - збрехала я.

Тінь повисіла наді мною, згущуючись і стаючи схожою на... точну копію мене. Вона помахала переді мною чимось схожим на тризубець, але тіньовий, чорний, без жодного світлячка на ньому.

- Ти дражнишся? – спитала я невпевнено.

- Ти-и-и дра-а-ажнишся-я-я? – перепитала мене тінь моторошним шиплячим голосом.

Мене тінь не дуже лякала. Все ж таки я була з іншого світу, й не боялася таких прояв, бо здавалися вони мені якісь кіношні, несправжні. Мабуть, дарма. Все було по-справжньому. Тільки моє сприйняття було більш раціональним, ніж у мешканців підземного королівства, і до того ж натренованим фільмами жахів.

Якщо ця потороч не напала досі, а просто лякає, то, можливо, вона й не хоче нападати. Хижаки не чекають і не перепитують, вони роблять стрибок на жертву. А ця тінь була якась дивна. Невже це та «смерть», про яку говорила пані Жозіка?

- Хто ти? Я бачу дивну чорну тінь, яка намагається повторювати мої рухи. Навіщо це тобі? Це ти те страшидло, яким лякала мене пані Жозіка? – спитала я, намагаючись говорити спокійно й упевнено.

Тінь похитнулася, потім різко зменшилась у розмірах. Поряд зі мною постала теж тінь, але дещо несформована, наче й у вигляді людини, але довгі вуха вказували, що це, мабуть, тінь дроу.

- Ти не боїшся мене? – здивовано спитала тінь, до речі, без страшного шипіння.

- А треба боятися?

- Всі бояться. Я можу вбити, - зітхнула тінь і присунулась ближче до мене.

Від вогників на моєму канделябрі чорнота трохи розсіялася, але тінь не зникла, все одно зберігала цілісність.

Все-таки це була жінка. Обличчя тіні то розсіювалося, то збиралося в цілісну картину, й тоді можна було побачити великі очі, правильні риси обличчя і чи то каптур, чи то волосся, що прикривало чоло.

- Ти привид? Е-е-е... привидка?

- Не знаю. Мабуть, це так називається, - зітхнула жінка. – Ти перша не втекла від мене. Мої доторки приностять смерть.