Розділ 5

Ґаруна

Дивні люди й тварини в коридорах замку сприймалися вже по-іншому. Якщо мене радувало, що страшні звірі були навічно закуті в камінь, то люди викликали жалість, було шкода завмерлих у чудернацьких позах чоловіків і жінок, які, очевидно, не вгодили чимось Даяну. Невже він заради власних забаганок так нещадно вирішував долі людей? Жорстокий, немилосердний чоловік!

Я спустилася зі свого поверху на нижній і знову пішла коридором, тільки в інший бік. Тут відчувалася трохи сирість, мабуть, після вчорашнього потопу ще не вся волога випарувалася. От накоїла я їм збитків!

В цьому коридорі було кілька дверей. Мене ніхто не зупиняв і не забороняв бродити замком і відчиняти будь-які двері, тому я почала смикати всі по черзі, щоб знайти бібліотеку.

Перші ж із них піддалися, я штовхнула масивні залізні стулки і увійшла досередини. Тут панувала напівтемрява, бо вікна були завішені обвислими складчастими шторами.

- Тут є хтось? – тихо спитала я, роззираючись навколо.

Це явно була не бібліотека, а покої, схожі на мої, у дверній арці, що вела з вітальні до спальні висіла якась ряднина, що правила, певно, за занавіску замість дверей. За нею почувся якийсь брязкіт, а потім хтось тихо щось промовив, але я не почула що, тому підійшла ближче й відхилила полотно.

На ліжку, застеленому сірими від бруду простирадлами, лежала якась жінка. Побачивши мене, вона оперлася на лікті, підсліпувато примружилась і раптом слабким, але гнівним голосом прошипіла:

- Косто, це ти? Геть звідси! Я сказала, нікого не бажаю бачити біля себе! – жінка відкинулася на високі подушки й гнівно та важко задихала.

Вона була не дуже молода, але й ще не стара. І так, вона була дроу. Сиве довге волосся розсипалося по подушках, бліде обличчя темною плямою сіріло у напівтьмі, довгі вуха робили її схожою на якусь химерну комаху. Схоже було, що вона хвора, бо була дуже худою, руки поверх ковдри, якою вона була вкрита до грудей, були схожі на тонкі патички.

- Це не Коста, - стиха відповіла я, підходячи ближче.

Під ногами захрустіли уламки скла, певно, перед моїм приходом жінка хотіла взяти склянку води зі столика поряд і упустила її з рук.

- Але я можу принести води, якщо вам треба, - продовжила я.

Щось невловиме вгадувалося в обличчі цієї жінки, якісь риси, які нагадували мені дроу Даяна. Мати? Старша сестра?

- Ти хто? – спитала вона злісно. – Нова служниця? Геть звідси!

Я дивилася на цю жінку й розуміла, що повинна їй допомогти. Схоже було, що давно ніхто не прав постіль, на якій вона лежала, бо стояв специфічний запах. Навколо був бруд, певно, ніхто так і не прислав сюди духа-прибиральника. Звичайно, мабуть, вона так, як і мене зараз, всіх проганяла від себе. Очевидно, має нестерпний характер, який ніхто не витримує, тому забігають, лишають їжу та воду – і втікають геть. Я знала таких людей. Вони колись були сильними, але отримавши удар долі, стають слабкими й безпомічними і сильно страждають від цього. А тому проганяють всіх геть, щоб не бачити біля себе свідків своєї слабості.

- Я принесу вам води, - твердо сказала я і вийшла з покоїв.

Збігала до своєї кімнати й узяла глечик з водою та кружку, її незнайомка точно не розіб’є.

Коли повернулася, жінка вже сіла на ліжку вище, опершись об подушки. Мовчала. Я теж мовчки налила їй води і подала їй. Вона схопила кружку й довго повільно пила. Певно, спрага мучить її вже давно. Закінчивши пити, вона роздратовано спитала:

- Ти хто? Я не бачила тебе тут. Жозіка найняла нову служницю?

- Ні, я... е-е-е... наречена сонцесяйного Даяна, - наче правильно його назвала, всі називають дроу сонцесяйними.

Жінка раптом почала тремтіти, її буквально почало тіпати, і аж потім я зрозуміла, що це в неї такий сміх. Вона реготала й не могла зупинитися. Я ж мовчки чекала, коли це мине. Потім вона трохи заспокоїлась і спитала:

- Даян знову за своє? Куди дивиться Жозіка? Стільки смертей! Ти знаєш, що ти смертниця? – вона глипнула на мене.

- Так, я чула, сонцесяйний Лонг мені розповів, - підтвердила я.

- Лонг тут? Його давно не було, він мандрував. Отже, повернувся, – здивувалась жінка.

Підтисла губи, зморщила чоло, задумалась, від чого її обличчя постарішало та споганіло, тепер вона нагадувала мені Бабу Ягу з дитячих фільмів: розпатлана, страшна, брудна.

Я підійшла до вікна і рвучко відсунула штору, впускаючи в кімнату медузине світло.

- Що ти робиш?! Не самій! – скрикнула жінка, прикриваючи очі рукою. – Зараз же поверни все, як було! І йди звідси! Геть! Скільки можна повторювати!

- Я нікуди не піду, - спокійно відповіла я, відшторюючи й друге вікно в кімнаті. – Я не вмію користуватися вашими штучками і жезлами, викликаючи духа-прибиральника, але завжди є звичайна вода, якою можна просто витерти пил і бруд! І попрати все.

Я рішуче попрямувала у ванну кімнату, почала набирати воду в миску, яку там знайшла. Ванна працювала тут так само – від доторку руки.

Чула, як жінка щось вигукувала зі своєї спальні, але не звертала уваги, робила свою справу.

Набрала води у ванну, зняла з невеликого столика у вітальні скатертину й вирішила, що вона добре слугуватиме ганчіркою для миття підлоги, відірвала невеликий шматок для витирання пилу і приступила до роботи. І почала я зі спальні.