Розділ 4

Лонг

До вечора ми з Костою наводили порядок в моїх покоях, а духи-прибиральники, я так зрозуміла, прибирали в коридорах, кімнатах і залах замку, бо той, якого випустила пані Жозіка, витерши всю воду на долівці, раптом зник. Мабуть, його покликали в інше місце. А у ванній та спальні залишилося ще багато роботи. Велике прибирання я ініціювала, що не кажіть. Просто-таки генеральне.

Увечері, зморена та виснажена, я прийняла ванну і, нарешті, стала чистою. Як і мої кімнати. Коста показала мені, як набирати у ванну воду. Там, виявляється, все, як сказали б у нашому світі, персоналізовано й індивідуально. Треба було доторкнутися до спеціального кристалу на ванні і потримати трохи пальцем, ванна, зачарована на доторк людини, реагувала тим, що набиралася водою. Магія. І не треба ніяких труб, хвилювань, що немає гарячої води, і п’яних сантехніків. Це мені сподобалося. А температура води була якраз така, яка комфортна для людини. Коста увечері пішла до себе,  я завалилися в ліжко і втомлена заснула. Хоча постіль і була волога й холодна, спалося мені гарно і без сновидінь.

Зранку я, нарешті, вдягнула ту сукню, яку мені підготували дівчата, довгу, глуху, з високим мереживним комірцем та манжетами. Мабуть, я стала схожа на строгу даму з закритого пансіону або монашку з якогось монастиря.

Коста виявилася справді дуже балакучою, вчора, за ці пів дня, що ми працювали разом, дівчина розповіла мені багато цікавого. Зараз, прийшовши зранку й укладаючи мені волосся в високу зачіску, вона теж базікала без упину. До речі, я виявилася білявкою. Волосся було сніжно-біле, таке я бачила тільки у дитячих ляльок та принцес у казках. Що ж, воно зовсім не пасувало до моєї опухлої та подряпаної морди, якою зараз було моє обличчя.

Виявляється, вони з сестрою належали до древнього народу гномів, який нині співіснував разом із дроу під землею. Гноми. Все, що я пам’ятала з тих нечисленних книг та фільмів, які бачила про них, що всі вони невисокого зросту, дуже бородаті, працюють у шахтах і добувають різні корисні копалини й особливо люблять золото. А, і ще ходять з величезними сокирами чи молотами!

Коста й Фоста справді були схожі на гномих: невисокі, кремезні, і я навіть мала підозру, що в них, як і в чоловіків, ростуть борода й вуса, але вони їх голять. Бо щось схоже на дрібну щетину почало ввижатися мені на Костиних щоках під вечір.

Я сказала Кості, що приїхала дуже здалеку, тому зовсім не знаю, що в них тут за порядки.

- Ну, ти ж знала, що їдеш у Королівство Восьмого Променя? – спитала дівчина здивовано. – Це наша країна, тут править Великий Даян. І взагалі всіх королівств вісім, всі вони розташовані неначе у вигляді величезного сонця, але під землею, бо ходу нам на поверхню немає вже тисячі років, - почала розповідати вона. – А ти з якого королівства?

- Е-е-е, з Третього, - ляпнула я перше-ліпше число, яке прийшло до голови, мабуть, за асоціацією, що Земля – це третя планета від Сонця.

- Так, справді, здалеку, О, кажуть, у вас там непогано, майже не дошкуляють маркітні змії, - заздрісно протягнула Коста. – А в нас за межі міста потикатися не можна – небезпечно. Якщо каравани курсують від міста до інших поселень або в інші королівства, то обов’язково повинні бути охоронці та маги, щоб відганяти тих хижаків. Та й штольників зараз побільшало. Великий Даян у минулому році їх розганяв, а в цьому знову ще більше розвелося...

- А... Даян – це король? – спитала я, щоб упевнитися в своїх підозрах.

- Ну ти даєш, - розсміялася Коста. – Даян – намісник Восьмого королівства. У вас хіба ні? І у всіх королівствах намісники. А король один, і він знаходиться в центрі усіх земель – в Серединному королівстві. Це батько Даяна, і він...

Вона не встигла продовжити, бо до кімнати раптом зайшов чоловік. Без стуку, швидко, рвучко.

Коста як стояла, так і впала на коліна. Вся затяслась і пискнула звідкись від землі:

- Вітаю вас, сонцесяйний Лонге.

- Геть звідси, - гарикнув той, і Коста підхопилася на ноги й вибігла за двері.

Так, у них тут про культуру спілкування зовсім нічого не чули.

Я розглядала чоловіка, схожого на Даяна, мабуть, теж дроу. Бо пані Жозіка та охоронці з темниці явно були людьми, дівчата-служниці з гномів, а цей мав такі ж довгі вуха, як у Даяна. Дроу, точно. Але якщо Даян був для мене огидний, неприємний тип, аб’юзер і покидьок (хоча очі в нього, гарні, не заперечиш!), то цей дроу вражав вродою.

Тонкі риси обличчя, прямий ніс, чуттєві губи, довге чорне хвилясте волосся, зібране в хвіст за спиною, вузькі чорні брови, очі, мигдалевидні, великі, пронизливі, – все це склалося в ідеальний образ ельфа з кінофільмів. Тільки темношкірого. Вірніше, блакитношкірого, бо був він не таким темним, як Даян, але все-таки синім. І вушка в нього були симпатичні, гострі й довгі.

Дуже вродливий дроу. Просто дроу-мачо! Цей образ ще й доповнювала розхристана на грудях білосніжна сорочка, рельєфні груди, що визирали із-за її вилог та красиві міцні руки, оголені до ліктів під закоченими рукавами. І я захоплено вирячалася на цього красунчика, поки він не відкрив свій ідеальний рот і не крикнув на мене:

- На коліна!

Я з переляку й несподіванки зовсім не зрозуміла, чого він хоче. Потім дійшло: бажає, щоб я впала на коліна так само, як і Коста до цього. Це у них так вітаються? Я навіть не знаю, хто він. Убіг і репетує! Я й не подумала зробити те, що він наказує. Пішли вони всі! Але вже була навчена дечому після зустрічі з Даяном. Так, Ілоно, треба хитрощами, а то ще й цей полізе битися, як Даян. Тому я слабким, безпомічним і тоненьким голоском промовила: