Розділ 3

Дивне навколо

Я встала з ліжка і підійшла до вікна. Там було ясно, як удень, хоча ніякого ні сонця, ні, тим більше, неба я не бачила. Кімната знаходилася в замку десь на рівні поверху третього, і я могла роздивитися дахи приземкуватих будинків, схожих на панцирі гігантських черепах. Може, тому, що у всіх були опуклі куполи замість звичних нам кутових і похилих дахів. Я ніколи не задумувалась, чому в нас роблять дахи завжди від нахилом, а ось зараз несподівано зрозуміла: щоб вода під час дощу стікала на землю і не накопичувалась на дахах. А тут і дощу, мабуть, ніякого немає. Це ж підземелля. Чому ж так ясно? Чому тут, як і на поверхні, наступив ранок, котрий плавно переходить у день? Бо ставало яскравіше, а виходили ми з темниці (це було видно у вікна коридорів) у ранкових сутінках.

Я спробувала роздивитися джерело світла, котре теж, як і сонце, рухалося вгорі цієї гігантської печери. Тут розташувалося, вважайте, ціле місто! Але все одно замок був центральною і найвищою будівлею всього комплексу. А джерелом світла несподівано виявилася велика, просто гігантська... медуза!

Так, звичайно, це була не медуза, а щось на неї схоже, велике, яскраве. Нас привезли сюди вночі, тому я не бачила її, тільки чорноту над головою. А зараз он як вона сяє! І висить, здається, непорушно. Але, мабуть, тут все так розраховано, що вона, подібно сонцю, з’являється і зникає, неначе «сходить» і «заходить». Цікаво, вона жива, чи створена магічно? Її довгі численні мацальця ледь помітно рухалися, а опуклий купол різав очі, наче сонячне світло. Мабуть, не можна довго дивитися на цю дивну тварину, так, як і на сонце. Я опустила погляд знову вниз, до землі.

Під стінами замку була кам’яна пустка, територія навколо огороджена високим парканом, теж викладеним з каменю. Ні травички, ні квіточки, ні деревця. На душі чомусь стало тоскно. Що ж вони тут вирощують, що їдять? Чим годують, наприклад, отих дивних коней-кротів? Мабуть, тому, що я сама дуже хотіла їсти, то й почала думати про це. Воно мені треба? «Про себе думай, Ілонко, про те, як втекти з цього замку, позбавитися цієї халепи, в яку потрапила!» - наказала я собі.

А те, що з замку можна втекти, я не сумнівалася. Дуже вже категорично забороняла це мені пані Жозіка. Значить, хтось втікав. Треба все тут розвідати. Добре, що зняли кайдани, і в межах замку я можу пересуватися. Наче на це заборони не було. А те, що «в коридорах бродить смерть», як лякала магиня, то не дуже й страшно. Страшніше того мерзотника дроу, мабуть, тут і не знайдеш. Я знову згадала, як він вдарив мене, притулила руку до щоки й відчула, що вона опухла.

У ванній кімнаті було специфічно. Ванна мідна, схожа на великі високі ночви, в яких можна витягутися на весь зріст. А от якихось прилаштувань, щоб набрати туди води, та й труб, підведених для цього, як я звикла вдома, не було. Цікаво, як же сюди набирають воду? Поряд з ванною на кам’яній підставці стояла широка глиняна миска і залізна кружка, обидві порожні. В них теж, по ідеї, повинна бути вода. Але і миска, і кружка спорожніли, певно, дуже давно, бо павуки вже встигли затягнути там свої мереживні павутини. В кутку кімнати просто в підлозі зяяла невелика дірка, обкладена сірим брудним кахелем. Тут я вже зрозуміла, що це типу туалет. «А санвузол у вас, пане Даяне, суміщений! - подумала я єхидно. – В крутих апартаментах вони роздільні! Недогляд!»

Швидко зробила свої справи в тому кутку, поки ніхто не прийшов, і я не почала соромитися. І знову пожалкувала, що немає води. Зате на стіні тут висіло дзеркало! Помітила я його аж тоді, коли вже виходила з цієї дивної безводної ванної кімнати. Невелике, розміром з книжку, але дзеркало! Я заглянула в нього і, нарешті, побачила своє обличчя. Тобто обличчя тої дівчини, в чиєму тілі я зараз перебувала.

Так! Розумію тепер дроу. Назвавши мене страшною, він навіть прикрасив реальність. Кошмарна! Божечки, я мала потворний вигляд! І все тому, що одна щока, там, де були подряпини від мого падіння на камені, сильно опухла, а інша від удару дроу ось-ось збиралася її наздогнати. Зате очі були гарні. Великі, блакитні, з довгими віями. Це надавало поглядові якогось наївного й зворушливого вигляду. Мабуть, коли обличчя у дівчини було в порядку, вона була дуже симпатична. Волосся, зібране у хвіст, сіріло й на лобі. Бажано було б помити голову, тоді, можливо, я точно знатиму, який в нього колір, чи сірий, тобто русявий, чи білий, світлий. І брудна я була до неможливості. А як тут помиєшся, якщо води немає?

Я відтягнула розірваний комір сукні й спробувала тепер у дзеркалі добре роздивитися знак на плечі. Бо скошуючи очі бачила мало, не дуже розбірливо. Зараз же переді мною в люстерку відбилося те саме татуювання, яке так цікавило дроу. Він називав його знак.

Татуювання було кольоровим. Велике жовте кругле сонце зі стилізованим промінням навколо, а на фоні сонця чорна королівська корона. Під короною було намальовано два червоних серця, неначе накладені одне на одне: одне більше, друге менше. Гм. Все це було мені схоже на малюнок якоїсь закоханої й романтичної старшокласниці на останній сторінці зошита з геометрії. Їй нудно, вона малює символи, які асоціюються в неї з коханням, сердечко солодко завмирає, і вона іноді кидає погляди на якогось хлопця з класу, в якого таємно закохана. Дурня якась! Чому дроу так сполошився і був незадоволеним цим знаком? Навряд чи пані Жозіка мені розкаже. Ну, і як я дізнаюся, що це таке?

Дроу хоче знищити знак. Ох, не подобається мені все це. З такого мерзотника станеться відрубати мені руку, щоб позбавитися цього татуювання, якщо воно таке жахливе для нього! Але я заспокоїла себе, що якщо одразу не відрубав, то, мабуть, цього не можна робити, певно, зробив би одразу. Покидьок! Згадки про дроу змусили скривитися від злості й образи.