Розділ 2

"Рятівники"

Не знаю, скільки ми ще їхали, але розбудило мене ревіння гігантського крота, якому візниця чіпляв на голову якесь чи відро, чи спеціальне прилаштування, схоже на величезний наперсток. Кріт ревів, відсмикуючи голову – візниця чіпляв, певно, не вперше виконуючи цю процедуру, голосно лаявся і плювався.

Дівчата почали злазити з возу, і я теж сповзла, відчувши, як заболіла щока, помацала її пальцями – опухла, зараза! Лід би прикласти та промити рану спиртом. Але де тут лід? Спирт, може, і є, або щось схоже на нього, алкогольне, бо зустрічали нас біля якогось кам’яного входу двоє охоронців, які були добряче напідпитку.

Штовхаючи дівчат у спини та плечі, обмацуючи їх своїми грубими руками, весело повели нас по вузькому тунелю, який швидко закінчився, і ми вийшли у просто-таки гігантську печеру. Я колись бачила у фільмі чи про гобіта, чи то був «Володар перснів», не пам’ятаю вже, але там теж була гігантська печера в скелі, чи під землею, схожа на цю, що я зараз бачила.

У печері, склепіння якої губилося у височині, стояв замок. Похмурий, по-своєму красивий, чорний, кам’яний. Чотири широкі приземисті башти обрамлювали п’яту, вищу й масивнішу. Стулки вхідних воріт сягали трьох людських зростів, неначе тут жив якийсь велетень. Гм, я б не здивувалась, якби так і було, цей світ був вкрай дивним і незрозумілим. Може, той Мурдук якийсь велетень-людожер?

Нас запхали досередини, провели знову якимись довгими в’юнкими коридорами, сходами до глибокого підземелля (підземелля в підземеллі – це вражало!) і запхали у велику темницю. В ній вже було кілька дівчат, мабуть, привезених раніше. Теж закучмані, деякі в хустках та сірому одязі, вони збилися тісною переляканою зграйкою в кутку на підлозі. Дехто плакав.

Охоронці замкнули за нашими спинами ґратчасті двері, й один крикнув крізь залізні прути:

- Чекайте, зараз почнеться найцікавіше і найприємніше!

Відійшов від дверей і сказав своєму напарникові:

- Якісь цього року негарні. Хоча ота руденька дуже навіть приємна. Я її візьму.

- Спочатку Покруч вибере, а потім вже ми! – відгукнувся з неприємним сміхом його товариш. – А мені повненька сподобалась. Не чіпай її, моя буде!

- От ти любиш все м’яке! – зареготав перший, і вони пішли коридором геть.

Я зрозуміла, що скоро нам буде непереливки. Відбувалося щось неприємне. А хтиві нотки в голосах охоронців упевнили мене в цьому ще більше. Всі ці дівчата, що потрапили сюди, були страшенно перелякані.

Я сіла поряд з більш-менш притомною дівчиною, яка сиділа, тісно стиснувши зуби, і на її обличчі блукав не страх, а злість.

- Що відбувається? – спитала я в неї тихо.

- Ти що, каменем прибита? – роздратовано огризнулась вона. – Мурдук відбувається! Він з’їдає всіх, кого сьогодні зловили. Незайманих дівчат! Везуть сюди, ведуть до нього – і все, гаплик! Ти цнотлива? – раптом спитала вона. – З чоловіком коли небудь була?

Я почервоніла від її слів. Так, у мене були чоловіки, з якими я зустрічалася, з Сергієм, останнім моїм бойфрендом, у нас навіть трохи не дійшло до переломного моменту. Але я в останню мить зупинила його. Чомусь хотілося першої ночі кохання не на скрипучому ліжку у винайнятій для цього кімнатці, а в більш пристойному місці. Та й якогось великого кохання я не відчувала, так, разом гуляли, він залицявся, мені подобалися знаки уваги, квіти, подаруночки... Не знаю, може, я неправа, але от така я старомодна й дурна...

Я не відповіла на її запитання, не встигла.

- А я не не була! Так, поцілунки, як у всіх буває! - скрикнула вона. – І вони теж цнотливі! - вказала на інших.

- Я не така, - радісно посміхнулася одна з дівчат. – В мене наречений був, ми з ним разом зробили це! Так що, вважай, він врятував мене! Тих, хто мали чоловіка – відпускають! На світанку! Ох, швидше б уже додому! Подякую своєму Ксанту. Врятував він мене від Мурдука!

Кілька дівчат знову зарюмсало.

У дверях забрязкали ключі, вони відчинилися, і до темниці зайшов приземкуватий неприємний тип з вибалушеними очима, давно не митою і не стриженою бородою. Костюм на ньому, знову ж таки схожий на комбінезон, як у тих кількох чоловіків, яких я бачила тут, був засмальцьований і аж блищав від бруду.

- Значиться так! Ми тут не звірі якісь, а люди, які хочуть вас врятувати від смерті! – голосно промовив він, масним поглядом обмацуючи дівчат. – До ранку маєте час! Це справа кількох хвилин! Вирішуйте! Або помрете, або переживете приємні моменти з моїми хлопцями. Нікого не образимо! Всіх врятуємо! І ті, хто погодяться, отримають тисячу золотих! Ви ж знаєте, за такі гроші можна гарний дім купити в столиці. Станете багатими нареченими!

Він оцінювально й запитально глянув на мою сусідку.

- Першою будеш?

Вона переляканими очима дивилася на чолов’ягу, не розуміючи, про що він говорить. Я й сама не допетрала спочатку, що й до чого, а з натовпу вже вистрибнула одна з полонянок і скрикнула:

- Я буду! Не хочу помирати! Хай краще сором, аніж бути з’їденою!

- Молодець! – похвалив її бородань. – З’їсть і кісточок не залишить! – протягнув він, обводячи круглими очима дівчат.

Схопив дівчину за руку і потягнув з темниці, крикнувши нам: