Розділ 1

Де я?

Я розплющила очі. Але все одно нічого не побачила. Морок і темінь. Це я що, втратила свідомість? Чому так темно?

- Не піднімай голову, може, не зверне увагу, - зашепотіли збоку.

Відчула, як мою голову зверху притискають до вологої землі, і в рота починає набиватися слизький ґрунт. Точно, я лежала на землі, поряд теж хтось стиха ворушився, поклавши величезну лапищу мені на потилицю і буквально втискаючи мене в землю. Де це я, і що, чорт забирай, відбувається? Спробувала підняти голову, і ще глибше була занурена в кам’янистий ґрунт сильною рукою. Ох, та я зараз задихнуся!

- Ти! – почула я владний чоловічий голос. – Цю покажи! Миттю!

Мене раптом схопили за пояс і плечі й різко поставили на ноги. Я аж крякнула, нарешті вдихаючи хоч дрібку повітря, бо точно ще трошки – і вдушилася б.

Виявляється, навколо був якийсь широкий і високий тунель, навіть печера, ледь освітлена тьмяними ліхтарями. У їхньому червоному світлі я побачила здоровенну тварину, голий червоний ніс якої мало не тикався мені в обличчя. Бридка морда була схожа на писок гігантського крота. Навколо біля носа стирчали у великій кількості довгі білі вусики, очі майже не проглядалися, такі були маленькі. Зате лапи у звіра вражали: мали довгі гострі пазурі, мабуть, завдовжки з мою кисть. З його рота, всипаного гострими зубами, чулося незадоволене пофоркування, бо той, хто сидів верхи, періодично смикав за повід. Я мало не скрикнула з переляку, але повітря ще не вистачало, тому тільки глухий хрип вирвався з вуст.

- Чому дивиться в очі? – грізно верескнув вершник.

І знову широка й сильна рука майже вдарила мене по потилиці, змусивши опустити голову і дивитися собі під ноги.

- Вперше з нею таке, паночку, - забелькотів чоловік, що стояв збоку і тримав мою голову опущеною. – Все життя мріяла побачити сонцесяйного, всі ночі вас визирала, всі дні вас виглядала, а як прийшла пора - забула про все... Вражена вашою божественною красою та величчю! Не могла очей відвести! Ви вже пробачте дочку мою, дурепу, більше такого не повториться!

Я мовчала. Нічого зовсім не розуміла, що зі мною відбувалося. Навіть не встигла побачити того вершника. Я в якомусь незнайомому місці, дивні люди, і, до речі, дивний одяг. Я роздивлялася взуття на чоловікові, який стояв поряд і називав мене своєю дочкою. Дерев’яне взуття! Такого я ніколи не бачила, лише чула, що є наче таке сабо*, яке з дерева роблять... Ще в Україні були довбанки чи дерев’янки... У цього чоловіка вони були повністю дерев’яні, як малюють іноді на малюнках у Герди з казки про «Снігову королеву». Я колись обожнювала цю казку, і малюнки в книжці роздивлялася довго й детально. Пам’ятаю, дивувалась, які вони величезні й громіздкі на ногах маленької дівчинки.

Я трохи скосила погляд і побачила довгу брудну й закучману бороду, що сягала у незнайомця, що назвав мене своєю дочкою, мало не до пояса. Вище не могла поглянути, бо він своєю цупкою рукою, величиною з лопату, міцно вчепився в мою потилицю, тримаючи голову зігнутою.

Поки я так роздумувала, над головою прозвучало:

- На віз її. Там розберемося.

Вершник на дивному звірі від’їхав кудись далі, а чоловік поряд прошипів мені у вухо:

- Скільки разів було казати: не можна дивитися в очі сонцесяйному! Дурепа! Завжди така була! Все про дурниці свої думаєш! Тепер Мурдук висмокче з тебе життя – і все, гаплик! І ми з Грудкою робочі руки втратили! Казала мені вона – не буде з тебе толку, дарма в нижні шахти не віддали, хоч гроші приносила б! А я не вірив, шкода мені було твого милого личка... Тепер твоє личко Мурдун з'їсть! Треба було видати тебе за Карпука, все ж жива лишилася б! Ну то й що що старий і косий? А так!

Чоловік сплюнув, а я, нарешті, підняла голову і побачила його колючі очі, ніс картоплиною і зморшкувате обличчя, зі скривленого рота стирчали гнилі зуби. Чоловік незадоволено крякнув, схопив мішок, який лежав біля його ніг і закинув на плечі.

- Прощавай, Бернісо. Більше, мабуть, і не побачимося! Мати твоя, покійниця, певно, перевертається під камінням, дивлячись на твою дурну долю. Не вберіг я тебе. Іди, хай Великий Молот допоможе тобі.

І чоловік пішов геть.

До мене підійшов натомість невисокий чоловік, одягнений у щось схоже на форму, навіть на комбінезон, бо від штанів на плечі тягнулися широкі смуги, що притримували їх, наче шлейки, на яких стирчала купа різних кишеньок, мабуть, чимось наповнених. Чоловік тримав у руках коротку різьблену палицю, нею штовхнув мене в плече:

- Іди швидше, он - віз! Швидше!

Він вказав праворуч, де справді стояло щось, схоже на воза, але колеса було невеликі, і не чотири, як у всіх возах, які я бачила дотепер, а шість, йшли вони майже впритул одне до одного. Впряжені у той дивний транспорт були, знову ж таки, тварини, схожі на величезних кротів, але набагато менші, ніж той, якого я бачила у вершника.

Я побрела до воза, переповнена якимось спокоєм та отупінням. Нервове. Ще не усвідомила, що до чого. Мені здавалося, що зараз я прокинуся, і нічого цього не буде, все зникне, і я почую хропіння бабусі, нявкання Ковбаска... Не може цього існувати навколо мене! Це просто сон!

- Швидше! Повзеш, як зламана вагонетка! – закричав позаду мене чоловік і штовхнув своєю палицею в спину.

Від його удару мене раптом дуже сильно вдарило чи то струмом, чи то ще якоюсь силою, але все тіло пронизав несамовитий біль, руки й ноги затряслися, а саму мене відкинуло в напрямку воза метрів на три. Я впала на землю, всіяну гострими камінцями, долілиць, проїхалася по ній щокою і скрикнула, а потім застогнала. Невже уві сні може бути такий біль?! І я ще досі не прокинулася?