3

Ліза

Я швидко йшла вулицею, обійнявши себе за лікті. Мжичка осідала на волоссі та одягу, але я майже не відчувала цього. Можливо я відреагувала занадто гостро і це був саме той раз коли карти збрехали, чи я не правильно їх прочитала. Врешті я ж майже не вміла ворожити, це Соня у нас була у цьому майстром.

Вулиця була у спокійному районі та добре освітлена ліхтарями, тому я майже не переживала, що вийшла так пізно. До того ж окрім мене тут траплялися ще люди й на деяких навіть був гелловінський макіяж. Побачивши молоду пару з розмальованим обличчями, що пробігала повз мене, я навіть посміхнулася. Вони весело реготали, обговорюючи щось. 

Коли їхній сміх стихнув в кінці вулиці, мене знов охопив смуток. У мене не було нікого поруч. Більше жодної людини, в обіймах якої можна було забути про всі проблеми. Від цієї думки на очі навернулися сльози. Шмигнувши носом, я витерла їх тильним боком долоні.

Не хотілося ось так розплакатися.

Але хто ж мене слухав? Сліз ставало все більше. Вітер підхопив розпущене руде волосся та кинув мені на обличчя. І саме в цей момент моя нога на чомусь поїхала і я почала падати. Скрикнула, замахавши руками, марно намагаючись втримати рівновагу. 

Аж раптом моєму падінню щось завадило. Я не відразу зрозуміла що сталося, бо перед цим міцно замружилася. Мене торкалися чиїсь руки. Швидко відкривши очі побачила неймовірно гарного білявого чоловіка на чиїх руках я майже лежала. Щоки відразу спалахнули рум’янцем.

— Д-дякую. Пробачте, — мені хотілося провалитися крізь землю.

Чоловік допоміг мені стати на землю та зробив крок назад. Я шоковано глипнула на нього та ледь не присвиснула побачивши за його спиною великі кажанячі крила. Пощастило ж мені звалитися на любителя косплеїв. Але чесно кажучи цей виглядав просто шикарно. Незнайомець виглядав на років двадцять, може трохи більше, світле довге волосся куйовдив вітер. На ньому була звичайна чорна куртка та джинси.

— Чудовий косплей, — гигикнула я не стримавшись.

— З вами все добре? — спитав незнайомець, схвильовано вдивляючись мені в очі.

Почувши голос, я забула як дихати: його густий баритон обволікав теплим оксамитом, ніби загортаючи мене у теплу ковдру. Але у наступну мить я роздратовано струснула головою. Не треба мені всього цього.

— Так. Дякую, — спробувала відповісти невимушено, але голос все одно здригнувся. Щоб хоч якось приховати хвилювання опустила очі побачивши через що саме я ледь не впала — вологе листя.

— Я Джек, — чоловік тим часом протягнув мені руку.

Я розгублено кліпнула, вкладаючи свою долоню в його.

— Ліза, — знов піднявши на нього очі густо зашарілася. — У вас дуже гарні крила. Це косплей демона?

— Володар світу мертвих.

— О-о-о. А за чиєю міфологією. Який пантеон? — в мені розігрався інтерес поступово витісняючи всі інші думки.

— Місцевий.

— Мені він також подобається. У нас в школі був курс міфології.

Мжичка непомітно почала перетворюватися на справжній дощ. Я в паніці закрутила головою шукаючи місце де можна було сховатися. Додому б вже не встигла добігти. В око впала невелика кав’ярня в десяти метрах від мене.

— Здається зараз піде злива. Не буду вас затримувати. Побіжу перечекаю її в кафе.

В глибині душі мені хотілося, щоб Джек нікуди не йшов, але просити про таке було нечуваним зухвальством. Чоловік роззирнувся, знайшовши поглядом кав’ярню.

— Якщо ви не проти, я також там перечекаю зливу. Бо вже навряд добіжу кудись.

Всередині мене ніби спалахнув щасливий вогник, я ледь стрималася, щоб не заплескати в долоні. Уявляю як це дивно б виглядало збоку.

Пришвидшившись ми зайшли в кав’ярню, зайнявши єдиний вільний столик біля вікна. Кілька людей кинули зацікавлений погляд на мого супутника, оцінюючи його образ, а тоді показали  великий палець вгору. Джек на це лише посміхнувся.

До нас майже відразу підійшла офіціантка.

— Що будете замовляти?

Я пробігла поглядом по карточці меню що лежала на столі.

— Мені гарбузове лате та ось цю булочку.

— Те саме, — сказав Джек і вже потім тихо розсміявся. — Треба хоч на Гелловін спробувати що це таке.

Розмова майже відразу зав’язалася невимушено. Я не помітила, як почала розповідати про Резенфорд та друзів. Він розповів, що у нього є старша сестра, яка любить плести обідки для волосся та вже багато років ніяк не може вирішити чи зійтися їй зі своїм хлопцем, чи залишитися друзями.

Я сиділа, час від часу киваючи. Така проблема мені самій була знайома.

— Любиш Гелловін? — несподівано спитав Джек.

Я ковзнула поглядом по паперових гірляндах, гарбузах та маленьких примарах з простирадла та похитала головою.

— Я також не дуже.

— І попри це ти одягнувся до свята, — хихикнула я.

 Губи чоловіка розтягнулися в посмішці.  Чоловік схилив голову вбік.

— А якби це було справжнє, ти б злякалася?

Я гмикнула, махнувши рукою та відкинувшись на спинку стільця. Моя подруга могла руки перетворювати на пухнасті білі крила, але то було щось звичне. Уявити що те що за спиною Джека справжнє я не могла.

— Напевно. Бо володар світу мертвих страшний. Не хотілося б з ним зустрітися, — спробувала весело відповісти я, але побачила, як кутики губ чоловіка сіпнулися вниз. — Ну тобто він цікавий персонаж міфології. Але він до того покровитель темних магів. А темні маги злі. І це означає, що він покровитель лихих людей.

— Ні, — аж занадто різко промовив чоловік, а потім виправився. — Колір магії не робить людину відразу лихою. Це може бути дуже хороша людина, якій доводилося робити погані речі, щоб захистити тих кого любиш.