1

Ліан

Він не міг відірвати погляду від вікна, за яким була вона. Ліза сиділа за столом, крутячи у руках склянку з помаранчевим напоєм.

Усі ці роки він спостерігав за нею через магічне дзеркало. Ловив кожну посмішку зелених очей, кожну сльозинку, що падала по її прекрасній білій щоці. З моменту, як уперше побачив тоді у маєтку Мисливців за магією, які влаштували полювання на її друзів. Він хотів тоді лише допомогти своїй богині, думаючи, що у смертній формі вона ще заслабка. Але Арел впоралася чудово з усіма істотами — здається, навіть не використавши й половини своїх сил. Його вона не впізнала, і це було добре.

Звільнивши подругу своєї богині, він повернувся до іншої постраждалої. Рудоволоса дівчина лежала на килимі, тихо стогнучи від болю й не приходячи до тями. Прибравши руде пасмо, він побачив глибоку подряпину на її плечі.

«Чудовиська. Якби ж знайти спосіб вас назавжди знищити…»

Вони могли бодай щодня нищити по кілька Мисливців, але ті все одно створювали нових. Проте до цього дня істоти не викликали в Ліана значного інтересу. Вони просто існували, чинили жахливі речі, але жодного разу він не ловив себе на думці, що хоче зробити з ними те, що зробила його богиня. Він був зайнятий набагато важливішими справами: переправляв душі померлих до Ейліану — світу вічного спокою. Хоча деякі настільки зав’язли у своїй злобі, що на них чекало зовсім не приємне місце.

Ліан сіпнувся, ніби відганяючи нав’язливі думки. Поруч зі своєю богинею він знову почувався ображеним. Він не просив повертати його до життя. Він помер із власної волі, бодай це й був дурний вчинок, зроблений через нещасливе кохання. Його сестра отримала від неї разом із вічним життям світлий дар, а йому дісталася темрява. Вічне нагадування про помилку.

Ліан хитнув головою, намагаючись розвіяти ці спогади, та перемкнув увагу на рудоволосу дівчину. Після кількох його маніпуляцій вона, здавалося, дихала трохи легше, але все ж… зцілювати він не вмів.

Доправивши їх до лікарні, Ліан зник. Його місію на той момент було завершено, і він міг повернутися до звичної рутини. Тільки от рудоволоса ніяк не виходила з його думок. І вперше за кілька століть він відчув себе по-справжньому знов живим. Навіть не знаючи про це, вона змусила його проживати кожен день так, наче в ньому з'явився сенс. 

Навіть збирати душі померлих вже не здавалося такою гнітючою справою. Деякі проходили самі через Ворота Ейліана, за іншими доводилося спускатися, аби ті не блукали неприкаяними по світу. А були й ті, хто відмовлявся від спокою, тримаючись за давні обітниці. Для таких Ворота зачинялися назавжди, і згодом на них чекало забуття.

З того жахливого випадку у маєтку минуло майже три роки. Ліан чекав увесь цей час, аби нарешті підійти до неї та заговорити. Досі вона була занадто юною, і він просто боявся її злякати. Зараз був майже ідеальний момент.

Ліан не знав, як пояснить свої почуття, але відчував: Ліззі його не відштовхне, навіть якщо дізнається, ким він є насправді. 

Він стояв за вікном невидимий для звичайного людського ока, та бачив, як у вітальні з’явилися ще троє дівчат. У руках однієї була колода карт Таро.