Епілог

Іванна

Розліплюю очі, наче від поштовху. Білий колір ріже лезом. Мружуся, намагаючись відгородити себе від цього стерильного, занадто яскравого світла. 

У роті пересохло, а в голові — порожнеча, яку поступово заповнює монотонний писк монітора. 

Монітора? 

Ця думка протвережує, вибиває начисто мляві думки. Звідки монітор? Звідки таке світло? Звідки це все… 

Тепер чітко вловлюю й інші звуки: шурхіт кроків, далекий гул машин за вікном, сигналізацію, що виє. 

Що трапилось? Де Сент-Клер? Де бал? Де принц і його фаворитки? 

Намагаюся поворухнути рукою і відчуваю чуже тепло. 

— Іванко… кохана! — тепер у свідомість вривається ще й голос. Той самий, який я сподівалася більше ніколи не чути. — Нарешті ти прокинулася! — здається, мою долоню вкривають палкі поцілунки. А в мене занадто мало сил, щоб її висмикнути. 

Обережно повертаю голову, кривлюсь, бо скроні миттєво прострілює жахливий біль. Дивлюся на Едуарда зі здивуванням і не можу зрозуміти, чому його обличчя здається мені таким плоским, таким... неважливим. 

— Що? — голос несподівано хрипкий. 

Говорити боляче, наче всередині відкрита садняча рана. 

— Ш-ш-ш... кохана… — гладить іншою рукою по волоссю. — Тобі не варто говорити… 

Відсахуюсь і вперто промовляю: 

— Що зі мною? 

В очах Едіка мелькає ледь помітний спалах гніву, але він швидко зникає, і погляд знову затоплює нудка турбота. 

— Ти підковзнулася біля кав’ярні, невдало впала. Струс мозку, коротка кома... Лікарі казали, що це через шок. Але все позаду, маленька. Я тут. 

Різко відбираю руку. Серце калатає об ребра. 

Кома? Я була в комі? А як же бали, сукні, Сент-Клер, магія крові й холодні коридори замку? Невже це лише плід моєї травмованої уяви? 

Біль у скронях нагадує про ту останню атаку Естер, але Едуард каже «лід» і «струс мозку». 

Всередині все стискається від розчарування. Але потім приходить інший спогад. Брудний, реальний спогад із «цього» життя. 

— Що ти тут робиш? — обурююсь. — Відсунься. 

Він завмирає, його обличчя перекошує маска ображеної доброчесності. Класичний Едічка Кліщ у всій красі. 

— Іво, це, мабуть, наслідки травми... Ти не тямиш, що кажеш. Я кохаю тебе. Я біля своєї дівчини, бо де ж мені ще бути? 

Дивлюся на нього ще з більшим здивуванням. 

— Може, біля своєї вагітної нареченої, Едуарде? Чи ти забув про її існування, поки я була «у відключці»? 

Він на мить втрачає дар мови, але швидко вмикає свою фірмову чарівність. Цукрове шоу починається: 

— Люба, ну які дурниці... Це було непорозуміння, я все поясню, ми все почнемо спочатку, я не можу без тебе… Адже цей випадок показав, наскільки ти дорога мені. Наскільки я боюсь тебе втратити. Ти моя половинка, моя споріднена душа. Ми маємо бути разом… Так, жорстокий світ розділив нас, але він не може забрати у нас кохання! 

Ошелешено кліпаю і відчуваю нудоту, що поступово підіймається горлом. Це від струсу чи від його пафосних слів? І як я раніше вважала їх романтичними і танула, як лід на сонці? Яка ж була все-таки дурепа. 

— Я зараз вирву… — затуляю долонею рота. 

Й дивлюсь, як по обличчю Едічки розповзається здивування впереміш з огидою. 

— Я покличу когось, кохана! — шепоче він і поспіхом відсувається. 

Вибігає з кімнати прожогом, наче його хтось за дупу кусає. А мені раптово стає легше. Наче сталева рука, що скручувала шлунок спазмами, миттєво відпускає. 

Відкидаюсь на подушки, погляд падає на вікно, за яким повільно кружляють сніжинки. На підвіконні ваза з квітами і мій улюблений ведмедик. Ромашки і іграшка. Це від Мартусі, точно. Едічка ніколи не розумів моєї любові до простих квітів і до цього старого обдертого ведмедя. 

Він же, мабуть, і відставив їх якомога далі, бо на тумбочці здоровенний віник бордових троянд, від яких жодного запаху. Наче штучні… 

Прикриваю очі. Отже, кома… Кома… І все плід моєї уяви. 

Повірити не можу. Просто не можу… 

Алістер Сент-Клер… 

Його обличчя наче викарбуване в пам’яті. Уважні очі, усмішка, турбота. Його віра в мене. Його слова… Його теплі руки. І він вигаданий персонаж. 

Невже я настільки ненормальна, що вигадала людину й закохалась? Настільки, що досі відчуваю дотик його рук? Досі відчуваю, як шепотів, притискаючи до себе: «Іванно…» 

Горло стискає спазмом. А мої спогади перериває квапливий голос Едуарда. 

— Так, прийшла до тями. Нудить… 

— Зараз поглянемо… — говорить хтось, і двері відчиняються. 

Моє серце на мить замирає, а потім пускається вскач. Погляд обмацує кожну рису, кожну зморшку і той неслухняний вихор на чолі. Дихання стає в грудях грудкою. Губи ворушаться перш ніж встигаю їх спинити. 

— Алістер… 

На обличчі лікаря розповзається до болю знайома лукава усмішка. 

— Майже. Я ваш лікар, пані Іванно. Олександр. І я дуже радий, що моя улюблена пацієнтка сьогодні прийшла до тями… 

Він говорить ще щось. Питає, і я відповідаю невпопад або трясу головою, геть не помічаючи Едуарда, що невпевнено тупцює біля дверей. Моя рука на простирадлі рвучко стискається. 

Невже свідомість зі мною грає в злі жарти? 

Але мої пальці миттєво накриває тепла, сильна долоня Олександра. 

Підіймаю очі, ловлю його погляд і чую, як ледь чутно шепоче: 

— Нікуди ти від мене не дінешся, Іва… Ми ще часто бачитимемось. А коли одужаєш, потанцюємо. Бо минулого разу мені так і не вдалося запросити тебе на танець… 

Мої очі широко розплющуються. Слова застрягають у горлі. Я ледь ворушу губами і знову повторюю: 

— Алістер? 

І у відповідь отримую ледь помітне потискання долоні… 

Це був не сон…

Мої любі, ось і поставлена остання крапка в цій історії! Дякую кожному з вас, хто пройшов цей шлях разом з Іванною. Хто хвилювався, вірив у магію і чекав на її пробудження. ✨