Розділ 15

Алістер Сент-Клер

У покоях стоїть важкий запах лікувальних ефірів. Я досі відчуваю на пальцях липкий посмак заліза — її крові. Кілька плям на моїх манжетах уже встигли потемніти. Вони як нагадування про те, як близько ми підійшли до межі.

Іванна нерухома. На фоні розкішного балдахіна здається зовсім крихкою, майже чужою цьому золоченому ліжку. Її дихання ледь помітне. Те, що її розум не вигорів дотла після зіткнення двох ментальних векторів — справжнє диво. Або ж ознака сили, яку я недооцінив.

Я стою біля узголів’я, заклавши руки за спину. Аналізую кожну секунду вечора, намагаючись знайти точку, де контроль вислизнув із моїх рук. Принц зупиняється навпроти. Він напружений. Його зазвичай розслаблені плечі зараз застигли, ніби він готується до удару.

— Як ти її знайшов? — він не дивиться на мене. Його погляд прикутий до дівчини.

— Я почув її, — відповідаю рівно. — Мої сенсори були налаштовані на її частоту. Коли ментальна хвиля вдарила, вона вдарила й по мені.

Принц повільно потирає підборіддя. — Істина… — в його голосі більше скепсису, ніж благоговіння. — Знаєш, Алістере, вона надто… чужа. Для нашого світу Іванна — як сторонній об'єкт у складному механізмі. Гарно, але вона просто заклинить систему. Вона слабка.

Я відчуваю, як напружуються м'язи щелепи. — Вона не слабка. Вона — інша, — викарбовую я. — Ритуал не помилився. Магічні потоки інертні, вони просто вказують на ціль. Те, що вона не відповідає твоїм стандартам королівської фаворитки, не скасовує факту її потенціалу. Але зараз цей потенціал її вбиває. Їй потрібен сильний партнер, щоб врівноважити магії. Такий, як ти!

Принц ледь помітно веде плечем. Повільно відходить до вікна, заклавши руки за спину. Пауза затягується настільки, що стає зрозуміло: відповіді на мою пропозицію не буде.

— Здогадуєшся, хто це зробив? — питає він нарешті, дивлячись на вогні вечірнього саду.

— Тут і здогадуватись не треба. Естер Редвейн.

— Її допитали. Вона клянеться, що хотіла лише «налякати». Викликати головний біль, щоб конкурентка пішла з балу.

— Від головного болю не падають у кому!

— Саме так. Стався резонанс. Коли Естер спробувала втрутитися в її свідомість, вона наштовхнулася на бар'єри, про які Іванна навіть не здогадувалася. Рикошет. Її судини просто не витримали тиску двох протилежних векторів сили.

— Це її не виправдовує!

— І що ти пропонуєш? Покарати Естер Редвейн? — Принц обертається, і в його очах я бачу ту саму холодну політику, яка завжди була між нами стіною. — Рід Редвейнів — це опора корони. Їхня менталістика — стратегічний ресурс. Я не можу вигнати їх через «інцидент у коридорі». Майбутня королева повинна вміти тримати удар. Ти сам це знаєш.

Лють закипає десь глибоко в шлунку, але я не дозволяю їй вийти назовні. Тільки пальці на бильці ліжка стискаються сильніше.

— Вона ледь не померла!

— Але ж жива, — відрізає він. — А щодо того «ментального впливу»… Алістере, припини вдавати дурня. Невже ти досі не зрозумів, чий це був вектор?

Застигаю. Тиша в кімнаті стає дзвінкою. Принц підходить ближче, в його погляді — небезпечна іронія.

— Естер лише піднесла сірник. Пожежу влаштував ти!

— Що ти несеш? Я захищав її. Я тримав щити.

— Великий лорд-менталіст, який проґавив власну прив'язку. Вона не моя Істина. Вона — твоя.

Світ навколо втрачає чіткість. Мимоволі дивлюся на Іванну. В голові починають складатися фрагменти пазла, який я так старанно ігнорував. Я тижнями ламав голову над загадкою: хто впливає на неї, чий ментальний відбиток я відчуваю щоразу, коли підходжу близько. Я шукав ворога, а відчував… себе. Мене навіть не насторожило, що ініціація пройшла занадто гладко, і те, як вона без жодного опору прийняла мою магію.

— Ти впевнений? — мій голос звучить глухо.

— Пам’ятаєш, я заходив до тебе кілька днів тому? — Принц ледь помітно всміхається. — Бачив її у саду з твоєю тіткою. Іванна ще тоді мене зацікавила, але я відчув: порожньо. Могла б бути моя, але місце вже зайняте. Просто я не відразу зрозумів, що тобою. Кохання — це теж ментальний тиск, Алістере. Найсильніший із наявних. Твоя магія просто намагалася поглинути її, захистити, «позначити» як свою.

Я мовчу. Кохання? Тут, де кожне почуття — це привілей?

— І той «рикошет», — продовжує принц, заклавши руки за спину, — це не агресія. Це спроба ваших магій злитися в одну. Вона резонує на тебе, а ти — на неї. Але її тіло… воно не пристосоване для такої напруги. Ти можеш спробувати стати для неї таким партнером, тим, хто врівноважить.

— Вона тут не виживе, ваша високосте, — кажу глухо. — Моя магія її розчавить, на відміну від вашої. Ви ж добре знаєте, чому я досі сам. Чому нікому з нас не передбачені істинні.

— Та хоча б спробуй, Алістере. А раптом!

Я дивлюся на її тонкі пальці. Вона не повинна бути тут. Наш світ став для неї труною, а я — мимовільним копачем могили. І це «раптом»… воно надто ризиковане. Права на помилку немає, коли на кону її життя.

— Її треба повернути, — кажу, вже в глибині душі прийнявши остаточне рішення. — Прямо зараз. Поки портал ще тримає відлуння ритуалу.

Принц піднімає брову. — Ти віддаси її? Щойно дізнавшись, що вона — твоя єдина можливість на щось справжнє?

Я востаннє торкаюся її руки. Шкіра ледь тепла.

— Саме тому й повертаю. Я хочу, щоб вона жила. Там, де не треба щодня боротися за право залишатися собою. Де вона знову стане просто Іванною.

— Ти втратиш її назавжди. Єдиний шанс мати сім’ю, мати кохану, мати дружину.

— Нехай. Краще я житиму з цією порожнечею, ніж бачитиму, як вона згасає тут у мене на руках.

Я розвертаюся до столу, де лежать магічні артефакти для переходу. Часу залишилося зовсім мало. Моя «Істина» має піти додому.