14.4

Притискаюся лобом до холодного віконного скла, намагаючись втихомирити серце, яке все ще калатає в горлі після нашої «милої бесіди». Але інтуїція, яка сьогодні працює на межі перевантаження, шепоче: це ще не кінець. Якщо Маріса була фронтальною атакою, а Аделін — перевіркою на міцність, то має бути й третя. Та, хто зазвичай стоїть у самій тіні.

Роблю кілька кроків по порожньому коридору, намагаючись прийти до тями. Повертатись у бальну залу в такому емоційному стані однозначно не можна. Та й вигляд у мене теж… хммм… наче вантажівкою переїхали. Добре було б вбиральню знайти…

Уже збираюсь відшукати когось із лакеїв або варту, як раптом світ навколо здригається. Це починається не з болю, а з дивного, нудотного відчуття порожнечі. Наче хтось різко витягнув пробку, і вся моя реальність почала стікати в чорну діру. А потім приходить Біль. Він врізається в череп розпеченим ломом. Голова розколюється так сильно, що мені здається — очні яблука зараз просто луснуть. 

Я хапаюся за стіни, пальці ковзають по шовкових шпалерах, але ноги підкошуються.

— Допоможіть… — хриплю, падаючи на коліна.

Чужа думка — холодна, гладка, як слизький вугор — проникає в мій мозок: «Забудь. Забудь про все. Повертайся додому…». 

Нудота стає дужчою. Перед очима розпливаються жовті, помаранчеві кола. Не треба мати досвід у магії, щоб зрозуміти: ось він — ментальний вплив. Я відчуваю його як раптовий напад мігрені. Як гострий цвях, що розколює череп, як свердло, що вгвинчується в кожну думку.

«Забудь…»

Єдина з конкуренток менталістка — це Естер Редвейн. Я не бачу її, але здогадатись неважко. 

Стискаю голову руками, заплющую очі так міцно, що під повіками розсипаються іскри. З носа починає текти щось тепле й липке. Торкаюся обличчя і розумію: кров. Магія Редвейнів ламає мої внутрішні бар'єри з такою силою, що судини не витримують.

— Геть із моєї голови! — кричу, але замість голосу виривається лише слабкий стогін.

Знову відчуваю той внутрішній спалах. Але цього разу він не теплий. Він розпечений. Наче невидима стіна всередині моєї свідомості з тріском стає на місце, виштовхуючи чужу присутність. 

Я наче будую цю стіну з тисячі сяйнистих цеглинок. Сантиметр за сантиметром. Але її важко будувати, важче, ніж самій вручну тягати камені. 

Між лопатками стікає струмочок поту. А сили тануть настільки швидко, що просто не встигаю відстежити. Виснажена магія ще б’ється, але я забагато сил витратила на Аделін… занадто багато, щоб опиратися Естер. Проте… мабуть, маючи усі сили, я б не могла їй протистояти… вона занадто… занадто сильна для мене…

Крізь пелену болю й червоний туман перед очима я таки підіймаю важкі повіки й помічаю жіночий силует. Напружений, застиглий у тіні. Я не можу роздивитись ні обличчя, ні сукні, лише знаю, що вона там. 

Намагаюся піднятися, хочу щось відповісти, кинути в неї бодай якесь слово, але сили закінчилися. Світ різко перекошується під неймовірним кутом. Підлога піднімається назустріч, як розлючене море. А потім лунає зляканий жіночий зойк.

Я вже готуюся до удару об камінь, але замість нього відчуваю сильні, впевнені руки.

— Іванно! — цей голос я впізнаю навіть на межі небуття.

Сент-Клер. Його зазвичай ідеально байдужий голос зараз звучить зірвано, у ньому стільки тривоги, що це майже лякає. Він підхоплює мене, притискаючи до своїх грудей. Я відчуваю запах його парфумів — хвойний ліс і щось гостре, металеве.

— Вона стікає кров’ю! Кличте лікаря! — це вже голос принца, десь далеко, наче за товстим склом. 

— Відійдіть, Ваша Високосте! — гаркає Сент-Клер, і я вперше чую, щоб він так розмовляв із майбутнім королем.

Збираю останні крихти сили, щоб розплющити очі. Бачу обличчя Сент-Клера зовсім близько. Його брови зсунуті, губи стиснуті в тонку лінію, а в очах… у його очах вперше немає того крижаного спокою. Там паніка. Справжня, людська паніка за мене.

«Це навіть… приємно», — пролітає остання іронічна думка в моїй голові.

А далі темрява накриває мене остаточно, м’яка й важка, як оксамитова ковдра. Я провалююся в неї, знаючи, що принаймні зараз — я в безпеці.