14.3

Не встигаю зробити й ковтка води, як відчуваю на собі ще один погляд. Цього разу він не схожий на оцінювальний прищур Маріси. Цей — важкий, густий і холодний, наче по мені повзе слизький вуж.

Так і хочеться застогнати вголос — чого ж вони всі лізуть, як на світло! Могли ж дати хоч на секунду перепочити. Домовитись між собою про години булінгу, записатись на прийом… Відкладаю склянку. З зітханням повертаюсь.

Біля дальніх дверей, майже в тіні масивних портьєр, стоїть Аделін Моркан. Пересмикую плечима, по спині біжать дрижаки. Вона, спіймавши мій погляд, ще яку хвилину гіпнотизує, а потім повільно розвертається і виходить у бічний коридор.

Це явно виклик. Запрошення, від якого тхне небезпекою. Розумна людина залишилася б у залі, під захистом сотень очей і кришталевих люстр. Але я роблю глибокий вдих і, сама не знаючи навіщо, йду за нею. Точніше знаю, бо я з тих людей, які вирішують усе й одразу, а не відкладають проблеми в довгу шухляду.

Коридор занурений у напівтемряву. Тут прохолодніше, ніж у залі, й значно тихіше. Музика звучить приглушено, ніби з іншого світу. Аделін чекає біля високого вікна, дивлячись на засніжений сад.

— Вітаю, міс Іванно, — каже вона, не обертаючись. 

— Вітаю, леді Аделін, — зупиняюсь за кілька кроків від неї. — Ви маєте до мене якусь справу?

Вона повертається. Її очі у світлі настінних ламп відблискують дивним, тривожним червоним кольором. 

— Ви заважаєте, — промовляє вона так спокійно, ніби констатує прогноз погоди. — Ви — зайвий елемент у системі, яка будувалася століттями.

Вона робить крок до мене, і в ту ж мить повітря навколо стає густим, як кисіль. Лампи тьмяніють. У скронях починає пульсувати важкий, ритмічний біль. Я раптом відчуваю власну кров. Кожну краплю. Вона стає важкою, гарячою, сповільнюється в жилах, наче застигаючий віск. Пальці холонуть, а груди стискає невидимий залізний обруч.

— Вам не місце тут, — тихо каже Аделін, і її магія тисне на мене, намагаючись поставити на коліна. — Мені відомо, що ви не належите цьому світу. Ви — прикра помилка. Жоден із сувоїв не передбачав вашої появи.

Світ навколо хитається, темні плями застилають зір. Але в той самий момент, коли я вже готова здатися, десь глибоко в сонячному сплетінні щось рвучко здригається. Теплий, гострий спалах. Магія, яка ще настільки сира, неконтрольована, як у дитини, але й несподівано сильна.

— Досить! — хриплю.

Моя власна сила вибухає зсередини хвилею чистого тепла. Вона б’є по магії Аделін, розриваючи її задушливе кільце. Повітря різко повертається в легені, я жадібно хапаю його ротом. 

Аделін відступає на крок, її ідеальна незворушність нарешті дає тріщину. У її очах — справжній подив.

— У вас сила… — шепоче вона. — Але ви чужинка. Я це відчула. У крові…

Вона знову піднімає руку, її пальці вигинаються, наче пазурі, повітря навколо неї починає вібрувати червоним маревом. 

Я не чекаю. Виставляю долоні вперед, відчуваючи, як по шкірі біжать іскри. Ми стоїмо одна навпроти одної, важко дихаючи, два полюси, що намагаються витіснити один одного з простору. Наша магія сплітається в тугий вузол, іскрить, тріщить, як стара електропроводка.

— Як… бачите… — видихаю. — Не настільки я чужа…

Боже, як же це важко. Крапля поту біжить між лопаток. Я розумію, що раніше Аделін хотіла мене просто налякати, змусити відступити, а от зараз прагне вивести з гри фізично. 

Закушую губу до крові. Теплий клубок під ребрами перетворюється на розпечену кульку, яка не тільки обпікає Аделін, а й мене саму.

Дідько, ну чому не можна говорити ротом? Просто ротом, просто словами! Обов’язково перетворювати це все на бій Гендальфа з Сауроном!

Але, дивлюсь, Аделін теж блідне. Її руки починають труситись, хоча підборіддя вперто повзе вгору. 

Мої руки теж тремтять. Я розумію, що вона сильніша, досвідченіша, вправніша. Я лише захищаюсь, вона нападає. І сили не на моїй стороні. Але вперто не здаюся. Теж задираю підборіддя. А що, хай бачить: перемога їй дасться важкою ціною!

— Та до пекла! — раптово крізь зуби цідить вона.

Тиск слабшає. Напруга різко спадає, залишаючи лише дзвін у вухах. Зрештою, ми обидві виснажені. 

Аделін спирається спиною на підвіконня, її дихання збите. Я притуляюся до протилежної стіни, відчуваючи, як тремтять коліна. Ми дивимося одна на одну — скуйовджені, з розпатланим волоссям, зовсім не схожі на вишуканих леді з бальної зали.

— Послухай, — кажу я, витираючи піт із чола. — Ти маєш рацію, я інша, з іншою «кров’ю». Мені справді не потрібен твій принц. Я не хочу за нього заміж, я не претендую на твою корону. Я була щаслива жити своє життя там, де я була. Я хочу додому, Аделін. Мені тут не подобається!

Вона недовірливо мружить очі. 

— Всі так кажуть спочатку. А потім вчепляться в трон — і не віддерти.

— Я — не всі, — ледь помітно всміхаюся. — Удачі тобі з ним. Чесно! Тобі вистачить терпіння на весь цей палацовий цирк, а мені — ні. Оці всі бали, реверанси — це ж жесть. Ну чесно! Наче цуцики дресировані. І ти правда вважаєш, що мені це подобається? 

— А там, звідки ти родом, такого нема? 

— Ні грама. У нас і аристократи — це скоріше реліквія, вінтаж в окремих країнах. Немає у нас аристократії і каст. Правда, і магії немає. 

Аделін здивовано підіймає брови. 

— І ти хочеш туди повернутися? 

— А якби ти опинилась не вдома? Далеко від рідних, від друзів. Тебе б змусили стати не Аделін Моркан, а кимось іншим… до прикладу, проджект-менеджером крупної айті компанії. 

— Це що за звір? 

— Ну… це, ем… посада така… статус. До речі, досить прибутковий. Тобто не з низів… Просто тобі б довелося вчити й робити все, що раніше не вміла, не відчуваєш до цього потягу, ще й статус твій забрали б… 

Ледь не зриваюсь на сміх, уявивши Алелін за компом. Це буде поважче їхньої магії.

— Жах, — морщить носа. 

— От і я кажу — жах… Я Іванна Яворська, а тут з мене ліплять когось іншого…